Iдуть дитбудинкiвськi дiти

       Світлій пам'яті батька Єфименко Петра Оникійовича
    і його сестри Єфименко Анни Оникіївни.

Ідуть дитбудинківські діти,
Подалі спішать від боїв.
Попереду квітнуть ще квіти,
А край, що за ними, зчорнів.

Тримають маленьких за руки,
Ослаблих несуть на плечах.
В очах стільки болю, розпуки
І страх у дитячих серцях.

Аж раптом злетіли, мов круки,
Фашистські з хрестом літаки.
Із зойком, плачами і криком
Упали в траву дітлахи.

Хтось мчав до тії лісосмуги,
А інші лишились лежать.
Літак розвернувся і вдруге
Почав у малечу стрілять.

Позаду фашистів колони
Ідуть, не спиняють ходу.
Втекти хто не встиг, до полону
Потрапив на муки й біду.

Все стихло. Хлопчина до ранку
Сестру поміж мертвих шукав.
Маленьку поранену бранку
Фашист в своє лігво забрав.

Відомо одному лиш Богу,
То пекло було, чи життя.
В свої вісімнадцять небога
Мов Янгол, пішла в небуття.

А скільки убито невинних
І зламаних доль не злічить.
Мільйони, мільйони загиблих,
Щоб ми залишилися жить.

Про втрати років тих воєнних
Ще кожен із нас пам'ята.
До спогадів днів тих буремних
Стежина хай не зароста.

Чому ми воюємо нині?
Нічому біда нас не вчить.
Коли у своїй Україні
Ми будемо в злагоді жить?