Лина Костенко. И я не я, и ты для меня не ты..

И я не я, и ты для меня не ты.
Скрипят садов натянутые сухожилья.
На скрипке одиночества играет ночь в свете луны.
И воет где-то волк на нотах сумасшествия,
Беря тоску голодную - как-будто бы с ножа.
Звенят миры обледенелыми сосудами.
И воет волк. И улица чужая
в занос смеётся чёрными зубами.
И воет волк, ночей моих солист...
Защёлкал холод зубьями сосулек.
Вползает волк и тянет мёрзлый хвост,
В созвездьи Рыб словив немного тюлек.
Ты, волчик, сядь. Ты на пороге ляг.
Ты расскажи о приключеньях волчьих.
Овечьи шкурки скинь. Зачем же камуфляж?
Ты лучше вой. А я посижу молча.
Погрейся тут, ночной ты мой мано,
Хоть мы из сказки выбыли за веком.
Аж до того, как утро в домино
Сыграет с нами огоньками окон.
Аж до того, как кромку солнце спалит,
и крыши тьму слезой оплатят вскоре...
Овечья шкура вьюг-завирюх лежит...
Поскуливает пёс разумный на пороге...

Оригинал:

І я не я, і ти мені не ти.

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу – як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…