Письма к ней

Мамо, у неї не твої очі
Й не повинні вони ними бути,
Моє серце від неї стукоче,
А чого, я не можу збагнути.
Вона ніжногостра троянда,
Промінь тепло-холодного сонця,
Ніби безцвітно-пурпурна лаванда,
Немов просторо зачинене віконце.
Мамо, у неї не наші манери
Й не повинна така, як ми бути.
Вона зовсім інша, ніби з Венери,
Скажи, мамо, як можна її забути?
В душі грає літо, коли вона поруч
І мотлох в думках, коли говорю.
Навіщо гублю себе я власноруч,
Всередині є щось й від цього горю.
Мамо, я й сам через неї змінився.
Я не знаю, це добре чи зле,
Просто колись мій час зупинився,
А з думок все пішло: все погане й гниле.
Мамо, я бачу її і вмираю:
Ти би виділа погляд зелених очей,
Немов ліс та густий, що не має там краю,
Мов зоря, що видніється в темні ночей.

Мамо, пробач, я ненавиджу все це:
Її сміх, її очі, як говорить і ходить,
Я ненавиджу гостре фірмове слівце,
Та як в серці й думках моїх бродить і бродить...
Мам, пробач ці маневри,
Її голос вже інший, не як у солов'я.
Мам, пробач... Здають нерви,
Я ненавиджу се, бо вона... Не моя.
6.III.17