Не гасни, Сонце

Мовчання випиває мою душу.
Параліч серця – то незрима смерть.
Коли лихі чутки тебе задушать,
Щадить вже не захочеться дітей.
Межа відносин у кишенях ризку,
Та якось все кінчається всерйоз.
Остання, передсмертна та записка –
завжди суха і виплакана сльоз.
Не вакуум – підірвана безодня,
утрата інтересу, а тоді
Усе, що гріло, стане на воротях
І рушить теорему про світи.
Та не знайшовся правий чудотворець
з питанням клопітким  мені: Чому?
Не спорудить трапляння епізодів,
де буде адекватністю мій друг.
Так що ж робити? Рватися без межі?
Померти вже, а чи в куток забить?
Крамсати і згубити себе легше,
Не зрадити пташині голосній?
В безодню щезнуть погань та і смуток ,
та разом з тим - прекрасного вдова.
Усе життя мені було отрутой
І тягнеться у затінку гопак.
Все повториться, знов все повториться,
Махне святками, піде геть із рук …
Та я молю вустами свою вічність:
Не гасни, Сонце, не горни цей брухт…

02.07.17.


Рецензии