Продовження передмови до книжки Мiй Шекспiр

Сонет  був введений в англійську літературу в першій половині  XVI століття наслідувачами Петрарки – Уайаттом (1503 – 1541) і Серреєм (1516 – 1547). Але вони лише встигли намітити  канву, бо обидва померли в порівняно молодому віці: Уайатт  помер невдовзі після того, як  вийшов з в'язниці Тауер, де просидів п'ять років, а Серрей склав голову на пласі.  На дійсну височину сонет  англійською мовою піднявся з розквітом  Ренесансу в  Англії.
У дев'яності  роки XVI століття сонет стає найбільш поширеною поетичною формою  в Англії. За п'ять років (1592 – 1597) в Англії було надруковано більше двох з половиною тисяч сонетів,  а кількість написаних за цей час сонетів, звичайно, була в багато разів більше.
Сонет – складна тверда  форма лiричного вiрша, розповсюджена в  поезії епохи Відродження. До складача сонета форма пред'являє суворі вимоги.  Класичний сонет складається з 14 рядків і будується  або у вигляді трьох чотиривіршів і одного заключного двовірша (тип англійського сонета), або з двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів) в італійському сонеті. До  римування  також пред'являються суворі вимоги. В английському сонеті в катренах перехресна римівка ABAB, CDCD, EFEF, а два  останніх рядки с римою GG. Італійський сонет по римівці складніший англійського, тому що два його катрена повинні мати  однакову риму ABBA, ABBA,  а терцети - риму CCD, EED або її варіанти. Само собою разуміється, що Шекспір застосовував англійську форму сонета і тільки сонет 72 являється сумішкою двох типів сонетів с римівкою в терцетах CDC, CDC. Крім того, 126 сонет не являється по формі сонетом, так як складений з 12 рядків, заримованих парами.
Також  Шекпір (а, можливо, С. Я. Маршак у перекладах) не завжди застосовував перехресну римівку, римуючи часто другий з третім рядками.
 В Англії в кінці  XVI століттяа з'явилась велика кількість  циклів сонетів, створених  кращими поетами тих часів. Шекспір також приймав участь у змаганні по написанні творів цього жанру. Однак він  навіть не збирався їх друкувати. Будучи найвідомішим  драматургом,  Шекспір  не вважав за потрібне друкувати  свої сонети.
Першие згадування про сонети Шекспіра знайдено у письменника Мереса. У своїй «Скарбниці Паллади»  (1598) він говорив про «усолоджуючі сонети Шекспіра, відомі у колі його особистих друзів».
 Два сонета були надруковані  у 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.
Всі сонети Шекспіра були надруковані у 1609 році, коли вони побували в руках заповзятливого книговидавця Томаса Торпа.
 
 Томас Торп надрукував сонети Шекспіра з  таким присвяченням (без перекладу українською): «Тому единственному, кому обязаны своим появлением нижеследующие сонеты, господину W. H. – вечности, обещанной нашим бессмертным поэтом, желает доброжелатель, предпринявший напечатание их. Т. Т.».  Шекспірознавці не змогли встановити, хто цей   «W. H.», якому Томас Торп присвятив своє видання сонетів: чи це друг,  оспіваний у своїх сонетах Шекспіром, чи той, хто віддав видавцю рукопис сонетів.

Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи:
Сонети, присвячені другу: 1—126
- Оспівування друга: 1—26
- Випробування дружби: 27—99
- Гіркота розлуки: 27—32
- Перше розчарування в другові: 33—42
- Туга і побоювання: 43—55
- Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75
- Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96
- «Зима» розлуки: 97—99
- Торжество відновленої дружби: 100—126
Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127—152
-       Висновок (сонети 153 і 154) — радість і краса любові.
   
Порядок розміщення сонетів багатьма дослідниками творчості Шекспіра показується суперечливим. Робились спроби знайти нове розміщення, але ні одна не стала більш переконливою, чим первісний порядок, очевидно встановлений видавцем чи особою, що передала  йому «Сонети».
Перекладів всіх сонетів Шекспіра  російською мовою достатньо багато. Серед них перші переклади Ів. Мамуни (1869), М. Гербеля (1880), П. Кускова, С. Ильїна (1902), М. Чайковського (1914), В.  Брюсова, Н. Брянського, Г. Галиной,
В. Ліхачова,  В. Мазуркевича, Ф. Червинського (переклади останніх з шести перечислених поетів надруковані у виданні Брокгауз-Ефрон, т. V, 1905).
Інтерес до сонетів Шекспіра  не зменшився протягом чотирьох століть. До  названих  перекладачів треба  додати О. М. Фінкеля, Я. И. Бергера,
И. Фрадкіна, С. Степанова, О. Кузнецова, В. Тарзаєву, А. Бердникова, Ю. Ізотова,  І. Іванівського, В. Тяптина, В. Мікушевича,  В. Бенедиктова, С. Турухтанова, Р. Бадигова, М. Холодковского, А. Федорова, К. Случевського, П. Бикова, Т. Щепкіну-Купернік, Б. Кушнера і, звичайно, Бориса Леонідовича Пастернака та Самуїла Яковича Маршака.
Тут  перечислені перекладачі всіх або значної частини сонетів Шекспіра. Перекладачів одного або кількох сонетів бесчисленна кількість, їх  можна знайти в інтернеті.
Шекспірознавець-вченый Є. Еткінд у книжці «Мастерство перевода», М., «Советский писатель», 1968, писав (без перекладу на українську мову): «Трудно даже поверить в то, что сравнительно не так давно,  в 80-е годы прошлого века русские читатели вместо лирики Шекспира получали жалкие её подобия, выходившие из-под пера Н. Гербеля или П. Кускова».
В перекладі головне – передати дух оригінала, намагаючись як можна точніше відобразити іншою мовою майстерність  поета, написавшого оригінал. Крилатим вже став вислів «Переклади – немов жінки: якщо  вірні,  то некрасиві, а якщо красиві – то не вірні». Чим більше перекладач наслідує літері оригінала, тим гірше може виявитися переклад. Очевидно, що  Є. Еткінд і  критикував за це  перших перекладачів Шекспіра  російською мовою М. Гербеля  і П. Кускова.
(Далі буде)