За дивною мовою, вже сивого досить, часу

За дивною мовою, вже сивого досить, часу,
Я інколи чую шепіт й найкращих своїх часів,
Які не повернуться, я вже майже їх не бачу.
І хто його знає, що я там від них хотів.

Здавалося б, ноти, а з них – кілька там акордів.
І дивні рядки, в стількись там кілобайт.
За ними весь досвід – від щастя, до сильного щему й болю.
А ще – уся ніжність коханих у різномаїтті барв.

І барви природи, коли знов приходить осінь,
І пил всіх шляхів влітку і навесні.
І запах волосся тої, що ніби кохаєш зроду,
І радість зустрічей, чутна аж крізь віки.

І мила веселка знову співає зранку -
Радощів крила, красивша за всіх богів.
Але і вона не завжди приходить вчасно
Мені нагадати про посмішку, що любив.

А також, буває, улітку приходить голос
Простої та ніжної дівчиноньки-весни.
І час мені знову щось тихо та мудро мовить.
А що – буде ясно, коли відцвітуть сади.


Рецензии