392. Василь Стус. Голос Сковороды

ГОЛОС СКОВОРОДЫ
Меня народ страданьем истомил,
И я поплыл рекою слез. Рекою…
В кровь ноги сбил себе подковой злою.
Меня народ мой в горе утопил.
Я горем стал. Совицей посивелою.
Привык к нему. Я горесветом стал,
И клял я радость, и веселье клял,
И проклял жизнь – надсадно, через силу.
От мира я бежал. И от себя.
Бежал в себя. В чащобы и в леса.
А что я сеял? Я лишь пепел сеял
На ваши головы. Простите же меня.
Немтырь я безъязыкий. Понапрасну
Людскую душу скорбью отравлял.
Трисвете мой! Тригоре! Троегласье!
В тебя вошел и путь я потерял.
За мною всюду слезы. Надо мною
Немало туч прошло. Немало кар.
И карий край – блакитною мечтою
За годом год все дальше убегал.

ГОЛОС СКОВОРОДИ

Мене народ стражданням потомив,
і я поплив рікою сліз. Рікою...
І ноги збив за ярою підковою.
Мене народ у горі потопив.
Я горем став. Совицею посивілою.
Я звик до нього. Горесвітом став,
і кляв я радість, і веселість кляв,
і кляв життя — надсадно і надсило.
Я світу утікав. Втікав од себе.
Втікав у себе. В нетрі. У ліси.
А що я сіяв? Я лиш попіл сіяв
на ваші голови. Простіть мене. Простіть.
Я недоріка без'язика. Досі
я людську душу жалем затруїв.
Трисвіте мій. Тригоре. Триголосся!
Я в тебе увійшов і заблудивсь.
За мною всюди сльози. Наді мною
немало хмар спливло. Немало кар.
І карий край — блакитною маною
за роком рік — втікає і втіка.