***

       По чорній масній землі бережно ступає бусол, нахиляючи голову, і зазираючи своїми чорними очима в глибину свіжої борозди, ніби провіряє молодого орача на старанність та якість оранки.
Сонячно навкруги і оте сонячне заповнює  людські душі, переливаючись через кутики очей натхненням та вірою в краще майбуття.
Цукровими кристаликами, що виблискують барвами веселки,  виграють на сонці маленькі росяні тільця.
Кучеряві вишні приміряють весільне вбрання, виструнчившись вздовж межі.
Простягають до сонця ніжні бутони яблуні та груші....
 Тремтять од кожного подиху вітру, білосніжні пелюстки черешні, а вітер,  присівши на старій колоді, чеше довжелезну сиву бороду, розмахуючи гребнем сталевої хмари, що повисла над батьківським двором....
   А біля старенької, згорбленої мов столітня бабуся, хати туляться один до одного тонконогі, червоні тюльпани, намагаючись вдержати свої важкі голови на тонких, лебединних шиях....
Вигнувши гнучку спину, сповзає з ганку виноградна лоза,  раз по разу стукаючи  в вікно осілої на ослінчик призьби хати, що ніби кішка, розпластавшись, дрімає на травневому сонечку, вигріваючи  старі кістки....
Тут все як і колись, коли живі були ще тато і мама....
Сонце... Квіти... Небо... і бусол нашого дитинства....