***

    Новонароджені, смішні листочки в липких пелюшках, змочених солодким соком берези, вилискують на сонці, міцно притиснувшись до молодої породіллі.
Тендітно - граціозна та витончено - неземна  вдивляється берізка — мати в голубе, бездонне небо, широко розкритими  чорними очима, заповненими ніжностю....
Неперевершена, неземна її краса — краса  материнства....
Березневий вітер налетівши, хапає її в свої цупкі обійми,
закручує в  танку, намагаючись відірвати від землі....
Тріпотить на вітру  гілля, обвиваючи тонкий дівочий стан....
Та, що її вітер, хіба йому можна довіряти?!...
Пограється, натішиться та й полетить далі, шукаючи нових забав....
А вони — її діти,...  її майбуття,... її мрії,... її надії....
Її життя....  Радість  і гордість....
Тож хай летить собі....
Вона зростить їх сама, віддаючи всю свою любов і ніжність....
Адже незнає меж в її душі почуття любові і  щастя під назвою материнство — найбільшої земної святості....
Під знайому колискову сонячної, весняної днини, напившись вдоволь солодкого соку — молока, притиснувшись до матері, міцно сплять зелені листочки - її синочки і дочки....
 Тільки мати не спить,... бо серцем вона завжди з дітьми.
Коли непомітною тінню, а коли - щирим сонечком....