Таэмницi старого саду

ТАЄМНИЦІ СТАРОГО САДУ

В село ми приїхали десь по полудню, коли сонце розпекло усе і з висоти свого неба ліниво споглядало на землю. Поодинокі хмари, наче приклеєні кимось, висіли у дзвінкому прозорому повітрі. Було справжнє серпневе літо.
Малий хлопчик, це я про себе, як і належиться бути в такому віці одразу пішов нишпорити по закутках маєтку. А територія його була не така вже мала. Попри дорогу стояла старезна одноповерхова хата, яку з поваги називали будинком, неподалік сарай і будка де ляскаючи ланцюгом сидів старий рудий пес. А подалі, куди вела стежечка, починався сад. На краю двору, попри ту стежку стояв старенький, без коліс, кривий від часу вагон. Нічого особливого, проста сільська буденщина. Але для мене, це було щось, адже я вперше потрапив у цей музей під відкритим небом. Бо то таки й справді був музей старої повоєнної техніки. То там, то тут лежали якісь механізми, великі зубаті залізні колеса визирали із трав і мені здавалося, наче то крокодили, що мали от-от стрибнути у мій бік. Я ховався у кущах і звідти з острахом дивився на усі ті невідомі мені химерні нагромадження сміття. Взагалі-то дивного у тім не було нічого, бо жив у тому маєтку старий, вже на пенсії, начальник механізованої колони, що усе життя звозив додому залізяччя, яке могло здатися у господарстві чи в ремонті колгоспної техніки.
Усе тут було для мене нове та невідоме. В саду я годинами сидів під кущами смородини, аґрусу, порічок, ходив помежи дерев і з цікавістю розглядав щепи, на яких поряд росли яблука та груші. Чудасія, яблуня родить грушами, це якась казка. Попри край, де була огорожа саду, буйно, вище мого зросту росла малина. Її було стільки, що будь я трішки менший, міг би у ній заблукати. Великі солодкі ягоди обліплювали гілки і варто було лише відкрити рота, щоб одразу взяти губами кілка соковитих малин, грона яких мені нагадували мамині червоні пацьорки, котрі вона вдягала до свого білого у жовтяві квіти плаття.
У часи, коли мій животик мав вигляд набитої бочечки приходила пора порпатися у залізяччі. У вагончику були великі чавунні тиски із важкою, холодною на дотик корбою. Наче капітан, що керує кораблем, я крутив їх і гудів, чи то як пароплав, чи паротяг. Потім до рук потрапив кусок фанери оббитої бляхою від якоїсь повоєнної автівки. Найціннішим у ній була фара. Неймовірно, дерев’яна машина і блискуча за склом справжнісінька фара. Моя уява бачила у тому і автомобіль, і літак, і якусь химерну, на якій я мчався ґрунтовою дорогою.
Усе, що я знаходив, бачив, брав до рук, якимось невідомим, незрозумілим чином асоціювалося із війною. Ні, там не було злиднів, голоду, навпаки. Лише атмосфера, що оточувала, наче без слів розповідала про неї. Я знаходив кулі, старі монети, якісь книги із хрестами, де писалося незрозумілими літерами. Але, найбільше мене вразила знахідка на краю саду, там у кущах бузку лежав скручений у коло колючий дріт. Дріт, той самий, що ним відгороджували грядки від худоби. І я його знайшов, дріт, що ним напевно відгороджували людей від волі. — То німці так робили у таборах смерті, вони тримали людей за тим колючим дротом… Я плакав. — Тут, ось за цими кущами був лагер, де вбивали людей! Я сьогодні ранком тут безтурботно бавився, а вчора, коли була та війна, тут вбивали людей.
Я втік із саду і заховався за хату. Уява щоразу повторювала бачене і страх не відпускав.
— Треба сховатися, — вирішив я і поліз по драбині на горище. Драбина було висока, аж до неба. Я повільно, боязко ліз, обома руками міцно тримаючи нестругані, вже почорнілі від часу бруски, що підступно погойдувалися піді мною. — Але хіба це мене злякає? Я маю сховатися від німців і того колючого дроту, щоб вони не повернулися!
Залізши під бляху, у півтемряву, я відчув полегшення. — Тут, на такій висоті, за якимись клунками мене жоден німець не знайде! Думалося мені. Потім пішов дощ. Він шелестів, а поодинокі краплі, просочившись через дірки старої бляхи голосно падали у запилені від часу миски що, то там, то тут стояли на нерівному повалі всипаному для тепла соломою.
— Де ти? Мене кликали до хати. Відгукнувшись, щоб не переживали і не шукали, я виліз із дверної пройми горища, звісив ноги і побачив уже нове поле, ліс, що смужкою чорнів на обрії, цвинтар і великі-великі дерева, котрі росли вздовж глухої вулиці, що йшла туди, де лягає спати сонце.
Я заспокоївся, «німці» відступили.


Рецензии