Мамина думка

   Звичайна річ, людей, що найдорожчі, ми більше любимо на відстані.
   Синок писав листи своїй старій матусі щодня, коли жила окремо в селі, в старій хатині, де він зростав. Пізніше він, дорослий вже, жонатий, привіз мамуню у велике місто, у Київ-град.
   Вона ж очікувала гарного життя, турботи від невістки та онуків; від сина, що так про неї піклувавсь раніше.
   Де там!
   Сидить старенька в хаті сама весь день. Онуки, невістка, син їй поскидають брудне ганчір'я, покинуть посуд немитий, неприбрані ліжка, а ввечері прийдуть: «Є що попоїсти?» - про інше й не питають.
   А вона ж про все б хотіла знать. Її ж дитина була весь день у людях, щось там чула, щось бачила, між іншим, як вона зі старістю своєю наодинці, своїми немічними вже руками все-все переробила. А спитав хтось, як довго йшла вона від кімнати до кухні? Чи очі їй боліли, як вишивала хрестиком сорочку? Чи не стомилась, як прала його шкарпетки?
   Ні! Ото ж бо і воно! Чи мати їм потрібна в хаті, чи служниця? Тій хоч зрідка б дякували, матері ж навіщо?..
   -Мамо, не стійте на дорозі!
   -Мамо, не чіпай!
   -Ой, бабо, дайте подивитись телек!
   -Не сталося нічого, що може статися!
   І де той син, що кожен день в листах питав: «Як, мамо, вам самій? Не тяжко? Не журно? Чи не болить що-небудь? Чи грошей достає?»?
   Де той син?
   І снить старенька хатою своєю, криницею з холодною водою, і ластівкою, що вивела ластовеня під стріхою, і горобиною, що перша зустрічала листоношу з такими гарними синівськими листами.
   І думас мати свою єдину думку:
   «ОЙ, сину...»