Лина Костенко. Я брошу всё. Я верю в километры...

Я брошу всё. Я верю в километры -
те, что обветрены, запыханы и злы.
Так много их у матушки Деметры,
Что и была  богинею земли.
О, разметай дороги мне, богиня!
Куда глаза глядят я от себя сбегу.
Спасай меня, спаси меня, ведь гибнет
моя душа, уставилась в чужую.
Так нежно, беззащитно и так преданно,
так вопреки всё трезвому уму.
Спаси меня разлукой, далью, временем,-
ни воспоминания с тобою не возьму.
В горьких оазисах из солнца цедры,
где гром придерживает ливень в рукаве,
где вёрсты, деревянные лишь зебры,
пасутся в запорошенной траве,-
пусть будет степь, пусть будут лес и горы,
твоя земная ярость взорвётся пусть,
когда на глаз лихие семафоры
дорогу мне печалью перельют!

Оригинал:

Я кину все. Я вірю в кілометри…

Я кину все. Я вірю в кілометри –
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,–
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,–
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!