Я бачу, як читаєш ти один й той самий вірш.
Я відчуваю доторк твій – незнаної душі.
Мене бентежить спогад мій, бентежить здогад твій,
Хоч я й не знаю, що в той вірш вкладаєш саме ти.
І я дивлюся знов і знов, без жодної мети,
Як розгортаєш знов і знов той давнішній сувій…
І я з тобою, раз по раз, в той полинаю сум.
І я читаю знов і знов свої чужі рядки
Здивовано: невже то я, хіба то я була?
…й знов бачу, як ростуть квітки з ясних червоних крил…
22.04.17
***
© Copyright: Наталка Змиивна, 2017
Свидетельство о публикации №117052109158
Свидетельство о публикации №117052109158
Рецензии