389. Василь Стус. От неба только стянутый гузырь..

От неба – только стянутый гузырь
И желтая земля размером с миску.
Куда ни кинь – ни крика и ни писка.
Где тот товарищ, дерево иль зверь?
Нет никого  – куда ни бросишь взгляд,
Лишь ветры задувают холода.
О сердце тверди, чистое от льда,
Ты ждешь, когда наступит твой черед?
Спи, спи и спи. Не будоража дух
Леска убогого. Вот он умеет жить,
Наикратчайший счастья миг ловить,
Пережидая пору завирух.
Ведь жизнь тут  - только малым, тем, кому
Ни на мгновенье гнет не докучает.
Они грешат – и небо им прощает
И эту сирость, эту зиму, эту тьму.



Від неба — тільки стягнутий гузир
і вилягла земля у жовту миску.
Довкола — ані гуку, ані писку
де той товариш, дерево чи звір?
Нема тобі нікого. Довкруги —
лише вітри з шпаркого зимносходу.
О серце тверді, звільнене од льоду,
своєї дожидаєшся черги?
Спи, спи і спи. І не колошкай дух
дрібного кедрача. Він знає жити,
щонайкоротші миті щасть ловити,
щоб перебути пору завірюх.
Бо тут життя — лише малим, кому
ніколи гнутися не набридає.
Вони грішать — і небо їм прощає
цю самоту, цю зиму, цю пітьму.