Жорстокою безнадійністю мене огортає мовчання.
Хватає, захоплює, зашиває рот.
Слова пнуться назовні наче навіжені бики,
але зась, їм тут не місце, тут спокій, сон.
Стогін. Відлуння минулих мрій.
Гомін річок, трав, утоптане узбіччя людських кривд.
Ми наче незвідси. Де наш причал, наш дім?
Взяті у полон чужими бажаннями, пристрастями, мораллю..
А що свого? Шукаємо примару у дикій пітьмі.
Із зав'язаними очима, затуленими вухами хапаємо повітря руками,
намагаємося втриматися, встояти, не піддатися розпачу, безодні,
брехні.
Наче пастирі з біблейських сказань випасаємо свою отару:
сьогодні вона квола, але ми віримо у завтра.
Надщерблено віримо у завтра.
Без назви
© Copyright: Кроуфорд Тиллингаст, 2017
Свидетельство о публикации №117051405404
Свидетельство о публикации №117051405404
Рецензии