Моя он...

*   *   *
Моя Іоніє,
підійшов до основ – розгортати
і множити,
які взнали себе
і так радісно мучили;
я дітей не прошу:
що єдино тривожить –
дай мені учнів.

Хто був би я,
                якби видно
                було
                за всіма однозначними?
Як побитий на святі  – я тілом боюсь  глупоти!
Що ти знаєш в новому – в новому
                ми вдвох тільки й значимо,
дай моїх учнів,
ти.

Виміряй раз по мені, щоб стрункі
і – я знаю про що –
найпородливіші;
зроблю: навіть кровавлячи –
                факнуть в стрибкові
      в знаменах, –
дай благородніших,
що остануться за мене!

Дай всім
мозку нової милості!
Кожен знає
               наївно,
ким стане,
а ким і – ніколи,
                немовби.
Що значать всі
          привчаючі
                закаменілості
перед лицем твоєї відмови!!

Спаплюж мене – звели поклонятися,
всади в рамки,
прибий,
щоб не втік,–
знайди ж першого учня
в усій світовій глухоті!

Нема ворогів:
нема пороків – нема порогів.

Пошли через півтора року,
і   150 мільйонів
років,
і всі – щоб співучі;
винеси бога мені живосвітно ув учні!

Вискочу в Месопотамії,
або між зорями,
одурілий,
               що так довго просив я…
Ви ж десь ходите там
                перед всесвітським сином!

Не стать богом йому!
              так убого
                гарба галерейна волочиться,
і найбільше – чому переславлені згинули?
Що він вчує, і що зрозуміє,
і що йому схочеться,
прочитавши стихи мої на паленій глині?

Ви вважаєте,
               поліземо
                в вухо совісті
                світу?
Хай стоїть, поки висвічу   в с е,
                всяка совість ця
                в учті!
Навіть тисячі років тому
          не помилялись, що світ – до загибелі,
якщо мені не знайдеться всесвітніх учнів!

1981