Уклонiмось ветеранам!

Б»ють колеса дзвінко в сталь дороги,
Навкруги буяє цвіт весни.
Скільки літ минуло з Перемоги,
Скільки болю й досі від війни!
Ніби чорне, родове прокляття,
Ніби зла скривавлене тавро,
Ще тримає душі на розп»ятті,
Лихо, що землею відгуло.
Ще тримає, ще не відпускає,
І бринить в солдат скупій сльозі,
Сизо-чорну хмарку насуває
На тепла і сонця повні дні.
Насуває, прагне нагадати,
Довести до серця всім живим –
Ще не всі ми імена вписали
На камінних сторінок граніт.
Ще душею не змогли прозріти,
Не змогли осмислити добро –
Що у нас народжуються діти,
Що землею жито розцвіло.
Що вгорі, як синій парус, небо,
Що є скибка хліба на столі,
Що за все це, хоч і пізно, треба
Уклонитись низько до землі.
Уклонитись і живим і мертвим,
Посивілим й серцем молодим,
Тим, хто не боявся болю й смерті,
Тим, хто захистив весну і мир.
Пам»ятати, завжди пам»ятати,
І добром платити за добро,
І не тільки квіти дарувати –
А й увагу, чуйність і тепло!

Ольга Соколовська ©