Безвiсти пропавшому солдату...

Він не загинув в полум»ї війни,
Його усього-навсього не стало…
Немов і не ходив по цій землі,
Немов його колиска не гойдала.
Ні «похоронки», ні листів скупих,
Ні спомину в граніті обелісків.
Десь, ніби, він блукає між живих,
Шукаючи у власній долі змісту.
І лиш, коли крізь осені дощі,
Ключ журавлиний небо розділяє
Я вже не знаю – чи то вітер скнить,
Чи то душа загублена ридає?
Навіки вічні: мертвий і живий,
Без поховання й статусу героя.
Він невідомо де зустрів ту мить,
Під рідною землею, чи чужою.
Не сказані прощання ним слова,
Проплакана без відгуку молитва,
Його трима в заручниках війна,
Його і досі ще вирує битва.
Він ще і досі не вернувсь з війни,
А я не в змозі оцінити втрату,
Щодень будую пам»ятник в душі
Безпам»ятством поглинутім солдату.
Він просто ще не закінчив війни,
Він поміж нас примарою блукає,
Він – ангел в гімнастерці, із крильми,
З пасмом волосся сонячно-русявим.
Він так і не вернувся із війни…

Ольга Соколовська ©