Ф олетова з рка. Поема

ФІОЛЕТОВА ЗІРКА
Поема

          

*

Й це, Христе, Ігорю!
Так,
я орю;.
Не помру.
Мул – то і – наму;л.
Тим більше – і я в Дусі.
Там сонце,
і сонце – в серці,
й круг зітру;;…
Шлея на боках, – й сонце в вусі.
Поки не переорю – у сонце –
не помру.
Поки тягну – горю;.
Увійду в Сонце…
– Ігорю!
на – плуг
на – діру –круг:
із Сонцем доорю:
світ Сонцем ввійшов мені в вухо…
ми – прова;лимось в Небо:
світ не помре
я не помру.
Світе, не торохти у серці:
всіх кине гул…
Я мул.
То стрекози, то знов –
і знов міські
му;шлі…
Мул темний, більше мул –
ще більше мушу.
Мул! я мушу!
переорать –
об що? об рожно? об плуг? одійдіть…
мушу переорати
душу

Богородице!
Співспасительнице!
Був більш твердим
у серці, тугим,
в розумі голови,
більше – ясно – що диким…
Серце, серце і поле…
І срібло з очей, з голови,
й слід ноги і ноги. –
золотії виорювать ли;ки…

Свята великомученице!
Варваро, як тобі стодзвінка; голова!
З серця Божі слова?

Святий Серафиме Саровський! серце!
милосердіє… скрізь, де біда…
Міцний наставнику в довгих
хитаннях в дорозі:
Тільки-но стали
у прикрім порозі –
Ти:
під кри;ном се;льним глибока вода!
Батьку менший! щира
зринала до тебе сльоза…
В бідах сльоза несподівано чиста!
Хай похитнеться й Небо –
не похитнеться правда,
яку ти сказав!!
Йтиме з тобою безсмертя,
страшне й урочи;сте…

Свій Єрусалим в монастирі розпочав…
Це ітиме з нами незримо,
й відчутно, й зримо.
Більш на Русі не страшно –
зляканим – по ноча;х:
Тільки промовлять серцем:
– Батюшко Серафиме…

Що ще буде! не з землі святих –
Бога розсердять!
Хай не буде!
Є Мати Свята!
Її незбагненне на всіх милосердя…
Вам видніше з Небес!
Бо як цар Давид, –
щоб я вимовляв –
Кине на дух свої й твої гори –
Скрізь загово;рить єдністю
Небо й земля!
Живу Словом!
камінці до Небес заговорять…

Дух мій був взяв найменування: убогий.
Бо ти зво;лив себе привідкрити…
Що мені,
мулові?
рити і рити…
О блискавковдо;бні!
святого великого деревори;ти!!
Убогий, я убогий,
їй-богу.

Благовісто;ванная!
Співспасительнице!

І – далі.
Так,тремтячим серцем,
такеє… Ти любиш
дикі мигда;лі?
Молода золота мушмула;…
Ти з південного неба
медами мене і зняла.
Фіолетову зірку!!
рукою взяла й прийняла…

Ти цвіла!
млосно пахла –
й цвіла!
Що ти в серці… не можу,
зібрати несла;?

Ти ж любила….
Ти ж знала, що я не бджола!!
Де таке бачили – щоб запрягали
орла?
Золота, золота!
золота – мушмула?..
На холодну Росію??
Де – слов’янська душа! – без тепла??!..

Що ж? ти оцет дала!
Отець!! –
сильного руського шти;бу,
бочку духу і пороху –
прямого пошиву –
на Поділлі сховав!
і взяла,
одігріла орла – й припрягла;…
Знав! така і така ти – але!
щоб отака ти!
Навіть не знаю
що далі чекати…

Так огром тобі пахне –
як дикі мигдалі?...
Та ця правда – і Сонце-брата стиска;…
І – мені – по обох
по боках?
Мул?
Мул…
Мул:
і це в правді видовжувати дальнеє –
в далі…
І наскільки це далі?..

…І що:
до землиці їх нагинали!
одноприча;снії, з департамента:
суть земні: всякі…
літературні халу;пники – смердячії…
тоді ж: синодальнії генерали.
Всякі!
Тому:
глибоко, в правду,
в глибинку…
Правду із незачепленої середини…
з якоїсь річки в лісі
звідки й немає прочан…
Схоче Бог вийнять самородок-сонце –
Закида;є в далекі поля – стрижень
і якір!!
Іван… праведний…

Іван!

…Десятки тисяч – Харковом –
недуги попереду погнали…
Десятки тисяч! невкормлених! –
сонце із Неба Живого стрічали…
В Іванові Бог встав –
Тьма тьми на коліна упала…

Тьма чорна –
в один дух гріхи прокричали!
Десятки тисяч новились, –
три дні причаща;ли…
В небесах хилитались – в небесах
й укріпляли…
І – до Києва!!
й ліс…
і гріхи прокричало…

Й скрізь! – Ліс, ліси –
Й скрізь прокричали!!
Небо чуло – живе…
Спокій у нім. І – божа печатка.
Ні хвилини! Вічність.
Проводь з Початку.

Правди сило! на бунтарів – різко,
святий пророче…
Не чіпай діла! – кажуть.
А совість?
А – очі?

Грім! Правдоправитель…
великий чи близько до  того…
Слово! Від Бога!!
Славо, наскрізного Бога!..

Де, хто уникнув совісті, дії святого?
Стогне, й стогнала ж Росія!–
од брехні, і казармового,
битого – й тому невихованого,
гніву – не христового.

Вдарив – але як архангел!!
У – у!..
В істині –розвіюється туман!
Святий праведний Кронштадський Іван!!

– Піп-бандит! –кричали,–
В перелесті! – Бандит!
Це мені близьке: значить, добре
дияволят бив!!..

Не співайте діла людські, кажуть.
Не дивіться на огріхи, тільки на душу
і очі.
Не торкайтеся сажі, Бог учи;стить –
мов скаже…
як найкраще, як схоче!
Хто почує ,
настане велика тиша в Росії…
На добра вжиток…
Душити
у «департаментно-хладнім православ’ї» Матір-Русь,
Чи впустити Христа всерйоз жити…
Старим нехристям що? – Вам жити…

Хата пуста… Хитається в вітрі –
хвіртка іржава…
Яке у вас слово?
Слово де? –
В мене.

На мене не вплинули світ і держави!!

Плаче ж Росія!
Воріння схололе постогнує…
Від страху й духу малохристового.

Хотів йти до  знищених, мучених, гнаних,–
Серафим Саровський, як веління Матері:
щоб остався з усіма
малодушними вами…

Все мине. Сердець пустих гул…
Я мул.
Мерці, півмерці, ні лиця!
Личини і мушлі.
Я мул.Я мушу.
З намулу
виорать до Євангелія…
свою душу…

Світ сонцем ввіходить у вухо
з сонцем провалююсь в небо
за горизонти
з серцем в Серці
кожному нагадую божому
на Небі і на землі
що я ще вільний в Бозі художник…

Виорюю що?
між пеклом і раєм…
Треба навіть провалюватись – по Художеству!

Здійнять душі – щоб квітли: веселеньким
гаєм…
Боронь Боже! –
хіба що вам Бог помагає…
Сину і Духу, благословіть
моє убо;жество…

Цей є Христовий: мул…
Не відгул, не загу;л.
Гул! Гул!
Як Іова – в намул.

О, Благодатная!
Співспасительнице!

«Ти полети
з гори
в оту долинку
І принеси мені
сяйну билинку…
І поки ти летітимеш
якісь хвилинки
Любов в тобі
співатиме,
Божа й Моя стеблинко…

Коли старанно принесеш
Тобі показану травинку…
Не скажем що сталось
билино…
І що в серцях стоїть – не снить!
Що повнотою стане жить.
Хочеш
очі відкрить?

Бачить усе – і плин сей полюби;ть…
І ждати чистоти,
мов в тобі я,
бо ж в Моїм серці ти.

О, Божії на всім персти…»
«О, Ти мені подарувала…

– Степ!!
І  в с е  – у нім росте, цвіте…
УСЕ! ЦЕ Є ДИТИННЕ І ПРОСТЕ…
В ПОВІТРІ НА ДОЛОНЯХ
ТЕПЛО МЛІЄ
І ПАХНЕ НЕБОМ
ЧИ ПІДІЙМЕШ МОЄ, МАРІЄ!
Десь в небі ти…

О Боже! теплії твої персти…
Тон є.
Напо;внення.
Божа Любов – як кров?»

«Помовч.– І що ти хочеш
про Любов?
Гориш – чистіше – любиш…
це і пишеш…»

«І ти мене на всю Росію –
не залишиш?...»

«Помовч, хоч день,
ти ж не святий…
Ходи, серце,
зі мною.»

 «Я ж стрекоза!
Стрімкий – твердість – люблю…»

 в с м і х а ю т ь с я

«Бджолою!»

4.03.2006
Київ