Лягли слова у душу, наче зерна,
Умілого в цій справі сіяча.
І запліталися у в’язку перли,
І карбувались в серці без меча.
Лилась невимушено тиха мова,
Повідаючи тайну доброти,
Закінчилася світла та розмова,
Та сіяча залишились плоди.
«Хіба ми варті щось на цьому світі,
Якщо не вміємо любить дітей?
Коли не вміємо життю радіти,
Прощаючи і люблячи людей?
Що може бути найцінніше в Бога,
Як не терпимість, віра, доброта?
Нехай проляже так твоя дорога,
Щоби душа, як в ангела, – свята».
Мудрий сiяч
© Copyright: Руслана Мандрищук, 2017
Свидетельство о публикации №117050611007
Свидетельство о публикации №117050611007
Рецензии