Балада про мiсяць i зорю

У сутінках ночі ховається небо,
Затихло покірно у спокої сну,
Чекає місяць у гості до себе
Холодно-ніжну ясну зорю.
Виблискує гордо своєю красою,
І зоряним сяйвом вабить її,
Проходить по небу легкою ходою,
Чекаючи палко своєї зорі.

Зітхнула сварливо небесна перина:
«Чи довго ходитимеш в тузі німій?
Стоїш вже давно перед щастя дверима,
Закінчуй безглуздий душевний двобій.
Бо те, що давно вже судилося Богом,
Не в силі цього розірвати ніхто.
Скажу тобі вірно – ти перед порогом,
Переступити зумій же його.»

Похнюпився місяць, сховавсь у тумани,
В душі розгорає нестерпна жага:
«А може мої це самообмани?..
Вона ж не моя… мабуть, не моя…»
Поволі засмучено зоря спливає:
«Що сталось зі мною?.. Я наче у сні…
А може?.. Та ні, він мене не кохає…
Як важко мені це носити в собі…»

У сутінках ночі місяць з зорею
Безмовно ведуть нестерпний двобій:
«Якби ж ти лише була тільки моєю…»
«Якби ти міг бути лише тільки мій…»
Зустрілися очі, серця запалали,
Нестримний вогонь сколихнув небеса:
– Чому ж ми так довго з тобою мовчали?
– І ти уже мій… І я вже твоя…