388. Василь Стус. И всё испробовать, и всё забыть

И всё испробовать, и всё забыть,
Среди вечерних теней пронести,
Как факел, позднее души горенье –
В нем есть и мира дым, в нем есть и чад.
Воспоминания все на огне спалить,
Чтоб снова появляться на приволье
И слышать радость, что тебя до края
Наполнит - и чуть свет услышать звоны,
Что за спиною в грозном беспорядке
Звучат могучим гулом, представлять
Себя между героев иль страдальцев,
Все, как ребенок хочет в малолетстве.
Да! Все познать, извериться, забыться,
Ведь что за тем, что мы в пути собрали,
Ведь что в страдании, еще не пережитом,
Что в радости, которой не познал?
И все испробовать, и снова все забыть!
Быть палачом, и плотью, дивным духом,
Который, ослабев, ныряет в тучи,
А в изнуренье снова влагу пьет
Холодную из живоносного ключа.
О, только юным быть и возмужалым,
Чтобы в тысячных распутьях отыскать
Звучаньем сердца – радости дорогу.
Пусть мужество укажет годный путь.
Что в чувствах тех, кои ведут на плаху,
Где радость голубого винограя,
Того, что цвет меняет и тона
В овальном дионИсийском начале?
Что в той продольной молчаливой грусти,
Что скрашивает боль и гонит радость?
Что в том разметанном нестойком гоне
За далью, что сбегает, исчезая.
За каждым кругом круг другой родит,
А ты спешишь напрасно, чтоб себя –
Уж не её -  и встретить, и услышать
И после заявить: цель недостижная
Меня покинула на грозном перепутье.
Я так за ней стремился, а взамен
Отраду в отречении нашел.
И все бы повидать и все понять,
И все бы встретить, потерять, найти,
Испепелить минувшего мосты,
Чтоб сквозь тревогу дня свой голос сердца слышать.


І все побачити, і все забути,
Поміж вечірніх тіней пронести,
Мов смолоскип, душі горіння пізнє —
У ньому є і мирри дим і чад.
Останні спогади на вогнищі спалити,
Щоб знову поставати на дозвіллі
І чути радість, що тебе по вінця
Виповнює — і вранці чути дзвони,
Що за спиною в грізному безладді
Звучать в могутнім тоні, уявляти
Себе поміж героїв чи страждальців,
Все, як дитині хочеться в дитинстві.
Так! Все пізнать, зневіритись, забутись,
Бо що за тим, що ми в путі зібрали,
Бо що в стражданні, ще не перечутім,
Що в радості, котрої не пізнав?
І все побачити, і знову все забути!
Так! Бути катом, плоттю, дивним духом,
Котрий, знемігшись, поринає в хмари,
Котрий по втомі знову п'є холодну
Вологу з життєдайного джерела.
О, тільки бути юним і змужнілим,
Щоб в тисячних розпуттях віднайти
Звучанням серця — радісну дорогу,
Змужнілість хай нам каже гідну путь.
Що в тих чуттях, котрі ведуть на плаху,
Де радість в голубому винограї,
Котрий міняє кольори й тони
В овальнім діонісійськім початку?
Що в тій подовжній мовчазливій тузі,
Що скращує печаль і мінить радість?
Що в тій розметаній і нестійкій гонитві
За даллю, що тікає і зника.
За кожним колом інше коло зродить,
А ти спішиш намарне, щоб себе —
Вже не її — зустріти і відчути,
І потім мовити: Мета неутоленна
Мене покинула на грізнім перепутті.
Я так стремів за нею, а натомість
Розраду в резиґнації знайшов.
І все б побачити, і все б збагнути,
І все б зустріть, згубити, віднайти,
І спопелить минулого мости,
Щоб крізь тривогу дня свій голос серця вчути.