Розiпятий край

Стара, стара біленька хата
Прибралась цвітом навесні.
Весна тут щедра і багата
На птахів радісні пісні.
Не вірте в те, що зона – тиша,
Що попелу тут пустота.
Тут вітер трави теж колише,
І ряст щороку розцвіта.
В старенькій хаті господиня
Радіє сонячній весні,
Бо скоро, весняної днини
Стрічать лелек жаданих їй.
Не розуміє, бач, старенька,
На цій землі весь вік зжила.
Земля оця, неначе ненька,
І годувала, й берегла.
Хто ж вигадав таку халепу,
Що тут здоров’ю шкода жить,
Як звідси йти кудись далеко,
Як стіни рідні полишить?
Були тут люди, умовляли,
Збирались бабцю відселить,
А діти рідні так благали,
Щоб перебралась до них жить.
Немає світла? Що ж не лихо,
Чи їй звикать до каганця!
І плинуть дні спокійно, тихо,
Неначе Прип’яті вода.
Скопала грядку під пшеничку,
Посіяла, то ж буде жать.
Сама змолотить, їй це звично,
І будуть жорна знов співать.
І будуть ситі паляниці,
Окрайці сонця на столі.
І так старій спокійно спиться
На скривдженій святій землі.
І вірите, не зрозуміє
Ніколи ця душа проста,
Чому не колоситься нива,
Чому тут лиш бур’ян зроста?
Чому до зони іноземці
Навідують, немов в музей?
А їй болить душа і серце
За край розіп’ятий оцей.
Чому не можна й на годину
Дітей і внуків привітать?
Чия у цій біді провина
І з кого за біду спитать?
…І, може, лиш тому прощає
Нам Бог неправди і гріхи,
Що в білій хатці посилають
Старечі губи молитви...

Ольга Соколовська ©