Сказка о золотом петушке перевод на украинский

СКАЗКА О ЗОЛОТОМ ПЕТУШКЕ (А.С.Пушкин)

Негде, в тридевятом царстве,
В тридесятом государстве,
Жил-был славный царь Дадон.
С молоду был грозен он
И соседям то и дело
Наносил обиды смело;
Но под старость захотел
Отдохнуть от ратных дел
И покой себе устроить.
Тут соседи беспокоить
Стали старого царя,
Страшный вред ему творя.
Чтоб концы своих владений
Охранять от нападений,
Должен был он содержать
Многочисленную рать.
Воеводы не дремали,
Но никак не успевали:
Ждут, бывало, с юга, глядь, —
Ан с востока лезет рать.
Справят здесь, — лихие гости
Идут от моря. Со злости
Инда плакал царь Дадон,
Инда забывал и сон.
Что и жизнь в такой тревоге!
Вот он с просьбой о помоге
Обратился к мудрецу,
Звездочету и скопцу.
Шлет за ним гонца с поклоном.
Вот мудрец перед Дадоном
Стал и вынул из мешка
Золотого петушка.
«Посади ты эту птицу, —
Молвил он царю, — на спицу;
Петушок мой золотой
Будет верный сторож твой:
Коль кругом всё будет мирно,
Так сидеть он будет смирно;
Но лишь чуть со стороны
Ожидать тебе войны,
Иль набега силы бранной,
Иль другой беды незваной,
Вмиг тогда мой петушок
Приподымет гребешок,
Закричит и встрепенется
И в то место обернется».
Царь скопца благодарит,
Горы золота сулит.
«За такое одолженье, —
Говорит он в восхищенье, —
Волю первую твою
Я исполню, как мою».
Петушок с высокой спицы
Стал стеречь его границы.
Чуть опасность где видна,
Верный сторож как со сна
Шевельнется, встрепенется,
К той сторонке обернется
И кричит: «Кири-ку-ку.
Царствуй, лежа на боку!»
И соседи присмирели,
Воевать уже не смели:
Таковой им царь Дадон
Дал отпор со всех сторон!
Год, другой проходит мирно;
Петушок сидит всё смирно.
Вот однажды царь Дадон
Страшным шумом пробужден:
«Царь ты наш! отец народа! —
Возглашает воевода, —
Государь! проснись! беда!»
— Что такое, господа? —
Говорит Дадон, зевая: —
А?.. Кто там?.. беда какая? —
Воевода говорит:
«Петушок опять кричит;
Страх и шум во всей столице».
Царь к окошку, — ан на спице,
Видит, бьется петушок,
Обратившись на восток.
Медлить нечего: «Скорее!
Люди, на; конь! Эй, живее!»
Царь к востоку войско шлет,
Старший сын его ведет.
Петушок угомонился,
Шум утих, и царь забылся.
Вот проходит восемь дней,
А от войска нет вестей;
Было ль, не было ль сраженья, —
Нет Дадону донесенья.
Петушок кричит опять.
Кличет царь другую рать;
Сына он теперь меньшого
Шлет на выручку большого;
Петушок опять утих.
Снова вести нет от них!
Снова восемь дней проходят;
Люди в страхе дни проводят;
Петушок кричит опять,
Царь скликает третью рать
И ведет ее к востоку, —
Сам не зная, быть ли проку.
Войска идут день и ночь;
Им становится невмочь.
Ни побоища, ни стана,
Ни надгробного кургана
Не встречает царь Дадон.
«Что за чудо?» — мыслит он.
Вот осьмой уж день проходит,
Войско в горы царь приводит
И промеж высоких гор
Видит шелковый шатёр.
Всё в безмолвии чудесном
Вкруг шатра; в ущелье тесном
Рать побитая лежит.
Царь Дадон к шатру спешит...
Что за страшная картина!
Перед ним его два сына
Без шеломов и без лат
Оба мертвые лежат,
Меч вонзивши друг во друга.
Бродят кони их средь луга,
По притоптанной траве,
По кровавой мураве...
Царь завыл: «Ох дети, дети!
Горе мне! попались в сети
Оба наши сокола!
Горе! смерть моя пришла».
Все завыли за Дадоном,
Застонала тяжким стоном
Глубь долин, и сердце гор
Потряслося. Вдруг шатёр
Распахнулся... и девица,
Шамаханская царица,
Вся сияя как заря,
Тихо встретила царя.
Как пред солнцем птица ночи,
Царь умолк, ей глядя в очи,
И забыл он перед ней
Смерть обоих сыновей.
И она перед Дадоном
Улыбнулась — и с поклоном
Его за руку взяла
И в шатер свой увела.
Там за стол его сажала,
Всяким яством угощала;
Уложила отдыхать
На парчовую кровать.
И потом, неделю ровно,
Покорясь ей безусловно,
Околдован, восхищён,
Пировал у ней Дадон
Наконец и в путь обратный
Со своею силой ратной
И с девицей молодой
Царь отправился домой.
Перед ним молва бежала,
Быль и небыль разглашала.
Под столицей, близ ворот,
С шумом встретил их народ, —
Все бегут за колесницей,
За Дадоном и царицей;
Всех приветствует Дадон...
Вдруг в толпе увидел он,
В сарачинской шапке белой,
Весь как лебедь поседелый,
Старый друг его, скопец.
«А, здорово, мой отец, —
Молвил царь ему, — что скажешь?
Подь поближе! Что прикажешь?»
— Царь! — ответствует мудрец, —
Разочтемся наконец.
Помнишь? за мою услугу
Обещался мне, как другу,
Волю первую мою
Ты исполнить, как свою.
Подари ж ты мне девицу,
Шамаханскую царицу. —
Крайне царь был изумлён.
«Что ты? — старцу молвил он, —
Или бес в тебя ввернулся,
Или ты с ума рехнулся?
Что ты в голову забрал?
Я, конечно, обещал,
Но всему же есть граница.
И зачем тебе девица?
Полно, знаешь ли кто я?
Попроси ты от меня
Хоть казну, хоть чин боярской,
Хоть коня с конюшни царской,
Хоть пол-царства моего».
— Не хочу я ничего!
Подари ты мне девицу,
Шамаханскую царицу, —
Говорит мудрец в ответ.
Плюнул царь: «Так лих же: нет!
Ничего ты не получишь.
Сам себя ты, грешник, мучишь;
Убирайся, цел пока;
Оттащите старика!»
Старичок хотел заспорить,
Но с иным накладно вздорить;
Царь хватил его жезлом
По лбу; тот упал ничком,
Да и дух вон. — Вся столица
Содрогнулась, а девица —
Хи-хи-хи! да ха-ха-ха!
Не боится, знать, греха.
Царь, хоть был встревожен сильно,
Усмехнулся ей умильно.
Вот — въезжает в город он...
Вдруг раздался легкой звон,
И в глазах у всей столицы
Петушок спорхнул со спицы,
К колеснице полетел
И царю на темя сел,
Встрепенулся, клюнул в темя
И взвился... и в то же время
С колесницы пал Дадон —
Охнул раз, — и умер он.
А царица вдруг пропала,
Будто вовсе не бывало.
Сказка ложь, да в ней намек!
Добрым молодцам урок.

КАЗКА ПРО ЗОЛОТОГО ПІВНИКА (вільний переклад П.Голубкова)

Ніде, в тридев'ятім царстві,
В тридесятій  Бож'їй пастві,
Жив-був славний цар Дадон.
Був він грізний, як дракон
І сусідів зправа, зліва
Ображав не раз сміливо;
А під старість захотів
Відпочити від боїв,
Тобто, спокій  влаштувати.
А сусіди турбувати
Стали кволого царя,
Шкоди творячи заздря.
Щоб кордон земель своїх
Зберігати від чужих,
Мав Дадон весь час тримати
Начеку численні раті.
Воєводи не дрімали,
Та ніяк вже не встигали:
То чекають з півдня, глядь, -
Ан зі сходу лізе рать.
Справлять тут, - лихі ті гості
Йдуть від моря. Вже зі злості
Інду плакав цар Дадон,
Інду забував і сон.
Що й життя в такій тривозі!
І з проханням в допомозі
Він звернувсь до мудреця,
Звіздаря, ну, і скопця.
Шле за ним гінця з поклоном.
Ось мудрець перед Дадоном
Став і витягнув з мішка
Золотого півника.
«Посади оцю ти птицю, -
Мовив він царю, - на спицю;
Цей мій півник золотий
Буде вірний сторож твій:
Як кругом все буде мирно,
То сидітиме він смирно;
А лише десь з глибини
Слід чекати вже війни,
Чи набігу сил нахабних,
Чи біди, що йде неквапно,
Вмить мій півник-молодець
Припідійме гребінець,
Закричить і стрепенеться
І в той бік вмить обернеться».
Цар скопця благословляє,
Гори злата обіцяє.
«За цю послугу леб'яжу -
У захопленні він каже -
Першу ж волю я твою
Виконаю, як мою».
Півник з золотоїої спиці
Стерегти став всі границі.
Небезпека десь виднА,
Вірний сторож, як зі сна,
Ворухнеться, стрепенеться,
У той бік вмитьі обернеться
І кричить: «Кірі-ку-ку.
Ти царюй, я начеку! »
І сусіди зрозуміли,
Воювати вже не сміли:
В такий спосіб цар Дадон
Захистив весь свій кордон!
Рік, і два проходять мирно;
Півник – струнко, служить вірно.
Ось одного разу цар Дадон
Чує гам з усіх вікОн:
«Царю наш! Татусь народу! -
Криком будить воєвода, -
Государ! Біда така! »
- Що таке, панове, га? -
Цар питає й позіхає: -
Га?.. Хто там? .. біда яка є? -
Воєвода йому вмить:
«Півник наш чомусь кричить;
Страх і шум у всій столиці».
Цар до вікон, - ан на спиці,
Бачить, півник, наче гід,
Клювом вказує на схід:
«Зволікати годі! Швидше!
Люди, нА кінь! Гей, жвавіше! »
Військо царське нА схід йде,
Старший син його веде.
Тут і півник вгамувався,
Й шум затих, і цар заспався.
Ось проходить вісім днів,
А від війська – ні двох слів;
Чи була, чи ні там битва, -
Ні донесень, ні молитви.
Півник знову став кричати.
Кличе цар івже другі раті;
Сина він тепер меншого
Шле на виручку старшОого;
Півник знову вмить затих.
Знову «ні гу-гу» від них!
Знову вісім днів проходить;
Люди в страху дні проводять;
Півник знову став кричати.
Кличе цар івже треті раті;
І веде, як в небуття -
Сам не знаючи пуття.
Йдуть війська і день, і ніч;
Їм несила, певна річ.
Ні побоїща, ні стану,
Ні надгробного кургану
Цар Дадон ще не зустрів.
«Що за диво?» - говорив.
Ось вже восьмий день проходить,
Військо в гори цар приводить
І, високих гір поміж -
Шовковий - намет, скоріш.
Все у тиші мовчазній
В тій ущелині тісній
Рать побита вся лежить.
До намету цар спішить...
Що ж це за страшна картина!
Перед ним його два сина
Без шоломів і без лат
Мертві ті сини лежать,
Меч встромивши друг у друга.
Бродять коні серед луки,
По притоптаній траві,
По кривавій мураві...
Цар завив: «Ох діти, діти!
Горе нам! Попали в сіті
І обидва, ой, діла!
Горе! Смерть моя прийшла».
Всі завили за Дадоном,
Застогнала тяжким дзвоном
Глиб долин, і серце гір
Потряслось. В цю мить отвІр
Відчинився... і дівиця,
Шамаханська чи цариця,
Сяючи вся, як зоря,
Тихо вийшла до царя.
Як на сонці птиця ночі,
Цар замовк, дививсь їй в очі,
І забув, як в стані снів,
Смерть обох своїх синів.
А вона перед Дадоном
Посміхнулася - й з поклоном
Його за руку взяла
Й до намету повела.
Там за стіл його саджала,
Чим завгодно пригощала;
І на ліжко  не зім'яте
Вкклала вдень відпочивати
Потім тиждень він, гріховно,
Їй скорявся безумовно,
Як захоплений в полон,
Знай, бенкетував Дадон
Та нарешті в шлях зворотний
З раттю, як напередодні,
Цар додому почвалав,
І дівицю, звісно, взяв.
Перед ним чутки літали,
Про бувале й небувале.
Поблизу воріт, от-от -
З шумом їх зустрів народ, -
Всі біжать до колісниці,
До Дадона і цариці;
Всіх вітає цар Дадон ...
Раптом в натовпі, як сон -
В сарачинській шапці білій,
Весь як лебідь біло-сивий,
Друг старий його, скопець.
«А, здорово, мій отець, -
Мовив цар йому, - що скажеш?
Йди-но ближче! Що накажеш? »
- Цар! - відповідав мудрець, -
Разочтемся під кінець.
Пам'ятаєш? за заслугу
Обіцяв мені, як другу,
Волю першу вмить  мою
Виконати, як свою.
Подаруй мені ж дівицю,
Шамаханську цю царицю. -
Цар здивований: «Ух ти, -
Мовив старцю він, - що ти?
Чи то біс в тебе вкрутився,
Чи то з глузду ти звалився?
Що ти в голову забрав?
Я, звичайно, обіцяв,
Але ж є межа дурниці.
Нащо ця тобі дівиця?
Повно, чи знаєш хто я?
Ти проси в мене щодня
Хоч скарбницю, чин боярський,
Хоч коня в конюшні царській,
Та пів-царства хоч мого».
- Я не хочу будь-чого!
Подаруй мені дівицю,
Шамаханську цю царицю, -
Каже в відповідь аскет.
Плюнув цар: «Та ж лих «кадет»!
То ж нічого не получиш.
Сам себе ти, грішник, мучиш;
Забирайся, цілий поки;
Відтягнути геть старого! »
Дід хотів засперечатись,
Та накладно, може статись;
Цар жезлом по лобі – тиць,
Хутко впав дід горілиць,
Вся столиця аж здригнулась,
А дівиця усміхнулась:
-Хі-хі-хі! та ха-ха-ха! -
Не боїться, мов, гріха.
Царь, хоч скривджений був сильно,
Посміхнувся їй умільно.
Ось - в'їжджає в місто він...
Раптом звідкись тихий дзвін,
Й на очах людей столиці
Півник геть спорхнув зі спиці,
К колісниці полетів
І царю на тім'я сів,
Клюнув в тім'я без  чуприни
Й полетів... і в ту ж хвилину
С колісниці впав Дадон –
Охнув раз, - і вмер спокон.
А цариця вмить пропала,
Ніби зовсім не бувало.
Хоч брехня це, натяк - впрок!
Добрим молодцям урок.