Iсторiя двох поетiв

Він був поетом і вмів говорити котячою мовою.
Не підбирав слів на людській, але обирав людей.
При зустрічі цілував, на прощання: «Бувай здоровою».
Тихо зникав, як і з’являвся, невідомо куди і  з яких дверей...

Любив видаляти свої записи, як Гоголь ХХІ сторіччя,
Мав занадто багато сумнівів у кишенях та в голові,
Обирав квітень, замість холодного січня
І думками літав  у космосі, що висів на його стіні.

Зовсім ні, він не був прибульцем, а, тим паче, не був людиною.

Я пам’ятаю його серйозним і втомленим від роботи -
Своєю роботою він вважав обмежене земне буття,
Воно було наповнене щастям з додатком скорботи,
А найбільшим його горем була дівчинка «Я».

Маленьке дівчисько не мало власної думки на плечах,
Безжально ковтала обійми й солодке вино.
Він, мабуть, вважав її надто дурною й приреченою,
Але того сказати в поета сил геть не було...

Загуло. Він набрався сил і, так само безжально, зламав її віру.

Вони разом відкрили очі та зрозуміли, що вляпались.
І їм би роз’їхатися подалі, та міста замало виявилось.
Чи в нього не знаю, та в неї мільйони котів дряпались
У душі й під дверима, поки у вірш не вилились.

Вона потайки щось писала й не наважилась видалити
Ні, не вірші, а поета зі свого блокнота й  життя.
Він довго ходив за нею тінню та чорним привидом,
Поки не перетворив і її на рабиню рим і тяжкого земного буття.

І було каяття. Він втирав поетесі сльози, а чи вона пробачила…
Цього не знає сам Бог, не те що я.