Я немовби забув, як ті вірші писати,
Чомсь чужими й далекими стали слова,
В мені стільки думок, тільки як те сказати,
Коли раптом замовкли шалені вуста.
Згаснув біль в моїм серці, загоїлись рани,
Сумні очі засяяли й знов мерехтять,
Одним більше чи менше поетом вже стане,
Бо й мене певно з часом почнуть забувать.
Я не можу про радість, на жаль, написати,
Я не вмію кумедні писати байки,
Я - печалі митець, і любові, і драми,
Тих емоцій, яких вже в мені не знайти.
А можливо, ніколи й не вмів я писати,
І не вірші були то, а так - маячня,
Та я все ж, на прощання, прошу, пам'ятать їх,
Бо ж колись ці вірші рятували життя...
Последний стих поэта любви и драмы
© Copyright: Лорелин Фотис, 2017
Свидетельство о публикации №117033112629
Свидетельство о публикации №117033112629
Рецензии