РУДА

 

Осінь життя. Я ще тут. Дуже дивно.
Торба та ж сама висить на моєму плечі.
Серце тріпоче. Ще гаряче й зимно.
В черепі суміш ядуча. Думки, як мечі.
 
Сліпну від світла, - хоча ледве жеврить, -
скалка породи-руди. Ким був тут?
М'ясом посмертним,  а чи шкуродером?
Божим обранцем? Фігляром спокут?

Вибір звичайний. Родити - вбивати,
бути, не бути, забути – плекати,
впасти у любощі, в прірву зажур,
в скрутень довічний себе зав'язати,
в дрантя мовчати чи рватись на штурм.
 
Безліч усього завжди куштував особисто.
Чим же тут можна іще здивувати мене?
Страву подали, то треба вже їсти!
Чаша - по вінця! Глитай! Не мине!

Їж - не давись без розбору, ламаючи зуби!
Плавати як тут, і інших, дай Бог, не топить?
Як ворогів не нажити заклятих на згубу?
Й все це, - силкуючись когось любить?
 
Як нам у купі сміттєвій намацати зерна?
Як же нам вудити щось в каламутній воді?..
Глянса і грязі здобуток надмірний, мізерний, -
було би золото в цій неймовірній руді!