***

Я піду з твого натовпу. Я піду…
Хоч малиною, гребенем тої весни.
І по струменю шовку себе знайду,
Полихнувши у відчаї: «це ж усе ти…

Прохолодними бурями мене ткав.
Перевершив світогляд святого Творця
Ні надії, ні відчаю в собі не мав,
Лише барви розплавив у мого лиця.

Й поки зораним полем втікав потік
Снігопаду й холодних брудний речей.
Ти збирав в руки швидко чорнила повік,
Ти поклав свої вікна у моїх пісень.

Щоб побачила сонце, забула страх,
І пожухлі під сонцем , та все ж, листи,
І в коріння, щоб мовила: «Бог, Аллах,
Дай же сили вперед,  - та все ж, - повзти…»

Це все ти… та все ж не моя вина,
Що до твоїх всемовних, простих очей               
Не мені піднести келих з-під вина,
І промовити безліч всіх тих речей,

Що мене в зиму гріли, словом тим, твоїм      
Невимовно терпким, як ніч рясна.
І схиляючись з неба, казали: «Повір,
Твоя участь потрібна, пізнай ім’я

Свого сущого».         Це все ти
В мене мовив, ніби завжди це знав.
Й поки впевнено слідую своїм шляхом,
Згадую сотні незроблених поки справ,
Хочу дякувати з болем в своїй руці,
Твоїм сизим, створеним як ашрам

Світло-сірим. Ти знаєш, я все ж віддам,
Ніби знайдений волею сонця скарб –
Стислий досвід з бурштиновим днем в руках,
Що відіб’ється променем тобі у очах.

Я віддам: подарунки, листи молитви,
Щоби знали як з болем чуття віддатИ.
Я піду з твого натовпу. Я піду.
Щоб ніхто не смів мовити, що
                віддав ти.