Поликультурне виховання укр. яз

   
    Створення освітньо-виховних комплексів спрямовано на те, щоб прискорити поступ нашого суспільства до демократичного, високо розвиненого життя. Збудувати державу такого типу може лише Людина – особистість, справжній творець життєвої позиції, суб’єкт, відповідальний за свої вчинки.
     Як відомо, дидактика повинна складатися з двох елементів – наукового (об’єктивного) та художнього (суб’єктивного) у [1]. У вивченні предметів є об’єктивна реальність, яка закладена у змісті тем. Але також має бути присутнім і мистецтво досвіду, що відкриває шлях до емоційно закріпленої довготривалої пам’яті, воно завжди суб’єктивне і повинно мати критерії морального і аморального. Виховання у навчанні – це моделювання особистісно-орієнтованого підходу.
      Знайомство з неповторною українською культурою має загальнолюдське значення, оскільки останнє завжди міститься в індивідуально-національному [2]. Таким є використання системи народних знань, принципів і способів, яке могло б дати їх засвоювання, зберігання і передачу наступним поколінням у вигляді найкращих зразків, що веде не до варварства, а до цивілізації, не до деградації, а до розвитку й прогресу. Інакше кажучи, студенти еволюціонують у культурі, у способах передачі, у характері проявів, у способах та якості оформлення й закріплення інформації, що становить сутність і зміст предметів. Тільки за таких умов еволюція їхніх соціальних відносин приведе до позитивного результату, до появи нових форм життєдіяльності, необхідних суспільству, метою якого стає рух до прогресу, до виживання.
     Кожен викладач вищої школи повинен поєднувати в собі якості як спеціаліста, так і культуролога. Бути філософом і музикантом, поборником нових ідей, служити справі та людям не тільки моральним навчанням і словесною втіхою. Вони мають дати їм філософію власних духовних і практичних звершень. Водночас вони мусять бути взірцем скромності, а їхня діяльність повинна бути результативною й конкретною, не опосередкованою жодними проміжними ланками, жодною саморекламою чи пропагандою, а їхні добрі наміри не повинні приводити до протилежного результату. Через моральне перетворення себе до зміни особистості та суспільства у цілому. Як у навчанні, так і у вихованні студентів важлива довіра до власного мислення, інакше викладач втрачає самостійність, природність і унікальність. Повага до людей, до особистості, благоговіння перед життям, послідовне поглиблення й підвищення якостей формує індивідуальну діяльність, відповідальність і передбачає свободу вибору. Навчити подолання власного песимістичного світосприймання, гнучкого ставлення до досвіду реального життя, до фактів подвижництва, аскетичного існування, до запитів духу людського, що має глибокі основи в самій природі людини.Обмеження й режим є давній засіб перевиховання, котрий потребує від особистості боротьби із собою, зі своїми бажаннями, з культом плоті. Це природний засіб виліковування, звідси відмова від чого-небудь є також проява волі людини, маяк, що закликає до морального життя [3]. Двоїстість позиції неприпустима, в ній немає руху, а є лише невизначені риси, які ми інколи бачимо в мистецтві представників масової культури. Зречення від попереднього життя є прозріння, а аскетизм – засіб до вдосконалення. Чистота серця - мета та ідеал морального вдосконалення, вона становить новий  (що приваблює людину) внутрішній бік, є невидимим і відвертим. Чистота серця - це відволікання від усього видимого і споглядання невидимого. Духовні запити і життя в усіх різні, а відтак і форми вдосконалення також різні. Подвижництво веде до дотримування й споглядання доброчинності через свій суб’єктивний внутрішній настрій. Цьому має сприяти особливе буття, пристосоване для досягнення мети. АСКЕТИЗМ являє собою вправу волі, спрямованої на перетворення людини у внутрішньому стані. Причини його суто антропологічні. Це загальнолюдське явище, закладене в глибинах природи психіки людини, її інстинктів. Життя на засадах духу переважно і в інтересах духовного вдосконалення. Не важно, чи відбудеться духовне народження в ім’я необхідного спасіння життя у християнстві, чи поза ним, але воно має відбутися! Адже „подвиг героя і думка мудреця проходять століття не знаючи кінця”. І тоді, так само, як істинний художник Юрій Васильєв, ми можемо сказати: „Я відкриваю шлях до прозріння, шлях до істини, шлях до здіймання…”, тоді ми не будемо „з виду Моцарти, а в душі Сольєрі”. Ми візьмемо на озброєння ази духовності, котрих були позбавлені з народження, приведемо до ідеальної норми свій настрій і життєві стосунки, що неминуче потребують подвигу аскетизму, боротьби із самим собою, з викоріненням пороків. Тільки вправою в доброчесностях, придбавши духовні якості, змінимо стан душі, збережемо здоров’я. Бо ЗЛО – це зла воля, відхилення від вдосконалення духу людини, від боротьби із гріховністю людства, котре „закисло пороками”, для котрого характерним є „цілковите незнання істинного добра”. Зло і добро є ніщо інше, як різні напрями волі. Перше – до абсолютності і самостійності, друге – до життя, відповідно до норм, нарешті, з духовними принципами. Усе залежить від зміни розташувань і настроїв своєї волі. Розум людини є найчесніша частка душі, що керує началом душі й тіла. Розумна частка душі включає в себе щось Богоподібне в людині, досконале та панівне що до тіла. Вільний від пороків, шкідливої хіті розум в помислах про духовні цінності підноситься до невидимого. Це вважається потребою розуму, виявом нормального життя людського духу. РОЗУМ повинен бути паном, володарем усіх думок і прагнень, даючи їм напрям, що потребує природою Homo Sapiens. А воля повинна визначатись найвищими потребами Богоподібного розуму, а не потребами плоті та почуття. Серце людини повинно творити доброчинність, а не пороки.
     У людині, позбавленій духовного споглядання, наявні викривлення у відношеннях: 1) до тіла (панування плотської похоті); 2) до зовнішнього світу (рабська залежність від своїх явищ життя); 3) до самого себе (самоствердження – надмірне розуміння свого значення). Необхідно прагнути до свободи Духу у всіх напрямах: до нездирства, до чистоти тіла і до покори, у протилежність марнолюбству й гордині. Носій ідеї, світогляду, певного життєвого устрою не повинен кульгати на обидва коліна, а повинен „виявляти велич і красу саме духовного типу”. „Потрібно годувати їх не тільки хлібом речовинним, щоб вони сказали: ми шукаємо не Вашого, а Вас” Арх. Антоній)[3]. На думку філософа Швейцара, занепад сучасної дегуманізованої цивілізації зумовлений кризою світогляду [4].Вже у ХІХ ст. прагнення людини і суспільства до матеріального добробуту виявилось визначальним, а культура втратила зміст і духовну спрямованість.   Занепад культури виявився у пануванні матеріального над духовним, у перевазі суспільства над особистістю, в деморалізації особистості людини, у втраті індивідуальності. Гарантії прав і свобода людини повинні базуватися на моральних засадах. Філософія Швейцера проста: добро – все те, що сприяє збереженню і розвитку життя, зло – це те, що його (життя) знищує. І тоді культура наших відносин не буде покликана усього лише обслуговувати сферу навчання чи виробництва. Навіть ще Ціцерон вважав культуру шляхом до розширення духовного світу, а людину здатною змінити те, що дано природою.
    Таким чином наша діяльність з навчання і виховання студентів повинна бути підпорядкованого самобутній природі людини, потребам особистості. Вона повинна служити цілям забезпечення творчо-інтелектуального, духовно-морального, вольового й естетичного розвитку; засвоєнню національних і загальнолюдських культурних цінностей; формуванню цілісної особистості, здатної до творчості й самореалізації.
ЛІТЕРАТУРА
1. Жофчак З.З. Цінності християнської культури як фактор морально-етичного формування особистості // Зб. наук. ст.  Под ред. В.М. Оржеховської.; Ч.1., - К., 2002.
2. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. - Харків, 1995. - С. 319-334.
3. Смысл христианского подвига. Арх. Феодор. -  Монреаль,1976.
4. Швейцер А. „Я защищал то, во что верил...” проповідь от 15 июля 1919 года.