Шпрее пише листа Iнгулу

Всю зиму було нудно.
Кам’яні коробки посміхались мені
симетричними вікнами.
Сумно (хоча і чисто).

Камінці з бажаннями “поїхати у Нову Зеландію”
ніхто не жбурляє.
І так весь лютий.

Але є один будинок на березі,
який мене надихає.
Помітила його я у березні.
Стіни обвішані картинами живопису,
а дах у мереживі.
До нього часто приходять діти
або лебеді.
В ці дні я хочу танцювати.

Але вчора був якийсь дивний хлопчик
з головою лебедя.
Хлопчик,
з гіллям бузку замість рук,
з піоном замість серця,
з іншою мовою, не німецькою.
Набрав у банку моєї водиці.

Ой! А що було далі!
Далі він перетнув зі мною тисячу кілометрів,
парканів, доріг…
І зупинився тут -
почекати цвітіння на півдні.

Не хвилюйся!
Зі мною все добре. 
Мене пропустили через всі кордони!
Бо я народилась у місці,
де не треба мати Візу Води.
Ці дні
хлопчик показує мені свої улюблені місця:
дім майстрині ляльок з цвіту акації,
кімнату, з запахом гіацинтів,
бібліотеку, з книжками
на мові котів.
Уявляєш?
Коти тут ходять прямо по вулиці!

Ще він обіцяв показати мені у квітні
танці
ольвійських карликових півників.
Я знаю, що ти десь тут живеш на півдні.
Тож,
Давай зустрінемось 20 березня,
в день,
коли почнеться весна.

(15.03.2017, 05:35)