Молитва

Коли у мені пульсує багаття заново,
І не загасити його водою чи травами,
І не промокнути серветкою або холодом,
Бо я розумію - безсильні супротиви.

І все наростає, пульсує і множиться,
І я забуваю де вітер мій молиться.
І я просуваюсь навпомацки. Що ж воно
Таке в мені чесній і набожній коїться?..

А може я інша ніж та, що на мене дивиться
З самотнього дзеркала посміхається, а іноді шкіриться,
Піддається чужому суму, вимірює чужими мірками,
А може судилось мені витікати повільними ріками

З гранітових скель серединної Африки?
Бути ліками, своїм, незнайомим
Ріднішим за сонце людям?
І солодом теплим дурманити в них на грудях?

А може би я могла бути бурхливою?
Та спокій мене не покине, бо
Вітри в мені пустки усі переповнили
Вирівнюють серця пустоти своїми сонними

Полями лаванди. І хмари скуйовджують
Підсилюють прохолодь, іскри замовчують,
І поки легені мої перелистують
Мою рівновагу тримають в намистові.

А може я зірка чи пильна галактика?
Космічний мій пил мов сніжні срібляні клаптики,
І я виставляю на розум свій бережно гратики,
Які бережуть мою пам’ять, пом’якшують натяки

На мою безвісну природу. Чи вісну? Божественну…
Бо створена я по законам чуття перехресного,
І творячи Всесвіт прийду до своєї гармонії,
Та поки ще, Боже мій, молюсь я:


Залиш у мені ще каплю дощу небесного,
Бо я розгораюсь на вулицях людяних веснами,
Бо я розгортаю тендітні і крихкі свої крила,
Пообіцяй мені, Боже, що холод мене не покине…

Наталія Поляк