Як побачу у небі лелеку,
буду щастя и любові шукать,
Як почую у лісі зозулю,
не спитаю, коли помирать.
Забруднивши думки і бажання,
чисту воду любові знайду,
Проживу кожен день, як останній,
але сперш поборю самоту.
Вириваюсь з химерного міста,
де задуха душі кожну мить,
Тіло чисте, думки не чисті –
прагну помсти за тугу й біль.
Рідні люди неначе в полоні,
дріб’язковості, гніву і сліз,
Скільки терпимо ми приниження,
скільки ллємо пекучих сліз?
За якими залізними мурами,
поховали сумління своє?
На якому христі розіп’яли ми,
волю й радість своєї мети?
Але щось в нас живе – не вмирає,
може, віра, надія, любов?
Щось скатовану душу тримає,
може,
ангела
дотик
білим
крилом?
Але щось в нас живе
© Copyright: Марина Сергейчук, 2017
Свидетельство о публикации №117031011576
Свидетельство о публикации №117031011576
Рецензии