. . .
Вже вкотре тануть в березнi снiги,
i водами наповнюються рiки…
А хто мої пекучi вороги?
А хто вони, безкрилi тi шулiки?
Нема таких. Пiввiку прожила,
а ворогiв, на жаль, не заробила.
I не скажу, що я не маю зла,
а, може, я їх в Бога не просила?
То хто ж менi рятунок принесе
в той час, коли зiв;ється блискавиця,
хто в кухлику дощiвки пiднесе,
коли пiском затягнеться криниця?
Чи ж друзi? Тi – млинцi на молоцi,
солодощами треба їх полити,
а в них начинка часто – камiнцi:
i проковтнути важко i лишити...
Отож бо треба мати ворогiв –
вони i зуби видроблять охоче,
i на вершково здобрених млинцiв
менi, беззубiй, враз вiдкриють очi.
Вже не злiчити в березнi снiгiв.
Життя iде. Якесь воно рум;яне.
Я заведу, напевне, ворогiв,
то й справжнiх друзiв значно бiльше стане.
Вже вкотре тануть в березнi снiги
© Copyright: Валентина Степанишина, 2017
Свидетельство о публикации №117030911009
Свидетельство о публикации №117030911009
Рецензии