381. Василь Стус. Зерцало ночи манит взгляд несмел

Зерцало ночи манит взгляд несмелый
и сковывает дух, плоть коченеет
на дерзкого деянья рубеже.
Та неизвестность, пленка мрака черного
тебя к тебе обратно возвращает,
и мир измерен только остановкой,
что замедляет смертный миг свершений.
И вот – зерцало ночи манит душу,
к себе неволит привязаться. Космос
он где-то там, за страшною завесой,
ведь, беззаботный, ногу ты занес.
И вот он, шаг, и вот другой, и третий,
как будто в бездну. Волоса седеют,
как будто волоса горят. Ты жив
предчувствием внезапного. Дорога
так круто обрывается. И пропасть –
как из резины. То длинней, то будто
короче станет, сжалившись на миг.
Паденье это, долго и надсадно,
есть вертикаль конца, этот трубеж
расшатанного сердца нас возносит
над телом собственным. Разлука душ –
одна погасла, вспыхнула другая
(но не твоя, ведь смертная цезура
уж отсекла живую душекрону),
вот это бегство прочь за край себя –
как выпрошенный в малолетстве сон,
то на тебе исполнился, связавши
все сущие начала и концы.



Свічадо ночі вабить лячний погляд
і забиває дух, і тіло клякне
зухвалого діяння на межі.
Та невідомінь, чорна плівка посмерку
вертає відчуття себе самого,
і світ вимірюється тільки спином,
що забаряє смертну мить чинінь.
Та вже — свічадо ночі надить душу
і приневолює до себе. Всесвіт
існує за запоною страшною,
бо, необачний, ногу ти заніс.
І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,
мов у безодню. Сивіє волосся,
немов горить волосся. Ти живий
передчуттям раптового. Дорога
так круто уривається. Провалля —
мов гумове: то довшає, то ніби
скорочується, зглянувшись на мить.
Оце падіння, довге і надсадне,
ця вертикаль кінця, оцей трубіж
ізвомпленого серця нас підносить
над власне тіло. Ця розлука душ —
одна загасла, друга спалахнула
(лиш не твоя, бо смертна павза вже
обтяла зароділу душекрону),
оця утеча геть за себекрай —
то ніби виснений в дитинстві сон,
що окошився на тобі, зв’язавши
всі знані припочатки й прикінці.