377. Василь Стус. О край утраченный, явись...

О край утраченный, явись
хотя бы в изболелом сне,
лазурным небом простелись,
хоть мертвому пролейся мне!
И поверни к забытым дням,
росой былого окропи,
отдай благому покаянью
и тихо молви: лихо, спи!..
Хлопочут солнца на озерах,
слетают гуси до воды,
в пожизненных далеких эрах
мои растаяли следы.
Где синий дол, тоской объятый,
густое воронье лесов?
Рассвета тени клочковатые
над радугою голосов,
Где утренний молельщиц нашепт,
где крыльев плеск, и рокот волн,
и винокурен запах,сладкий,
как грех, как память и как боль?
Где дня раскачанные блюда,
латунный перегуд шмелей,
*твои пшенично руки белые/ и руки золотисто-белые
над безбережностью полей,
Где смоль волос твоих в светанье,
*и жаром спекшиеся уста,/сухие жаркие уста,
и розы завязи духмяные,
и ты – грешна, и ты – свята,
где та запавшая долина,
овражек тот, и то кубло,
где трепыхалась лебедыня,
ломая крепкое крыло?
Где голубей полет вольготный
и брызги радуги в крыле?
Минувшее, ответь мне, где ты?
Печаль и радость прежних дней.
О край утраченный, явись
хотя бы в изболелом сне,
лазурным небом простелись
и душу сохрани во мне.

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.