Казка про Мову

(Ілюстрація Юлії Тар)


Раніш, коли не знали люди мови,
Було життя сумне й німе.
Тоді, не винайшли ще слова,
Лиш звуки чулись деніде.

Лише дівчині чорнобровій
Здавалося, що не щось не так,
Не вистачає В житті мови
Та розповІсти нема як.

Пішла дівчина в чисте поле
Дізнатись мови у вітрів,
Та не почула ані слова
Подумала: " піду до гір".

В горах побачила веселку,
Небес просторий небосхил,
Та не знайшла чого шукала,
Ні мови, ні якихось слів.

Ходила в ліс, в гаю гуляла,
Ходила ще разок у степ,
Пішла до річки...
Там стояла
В води дивилась круговерть.

Аж ось почула ніжні звуки,
Солодкі, як квітковий мед,
І задрижали її руки,
Здавалось, що жива ледь-ледь.

А звуки тільки голосніше
Лунали із усіх сторін,
І відбивалися у серці
У виді дзвону чистих слів.

І зрозуміла чорноброва,
Що слово - це усе навкруг:
Це вітер вільний в чістім полі,
Це гори, пагорби і луг.

Це річки відблиски яскраві,
Безкрая це небес блакить,
Тоді лиш мова в серці грає,
Коли усе це полюбить.

А осягнути таємницю,
Дівчині тій допомогла,
Прекрасна, чиста, милозвучна
Вечірня пісня солов'я.