373. Василь Стус. Сын мал еще выныривал, как птах

Сын – мал еще – выныривал, как птах,
дочурка малая – живей себя живой –
как перепелка из травы густой
бросалася, во мне косматя страх.
Я с ними был – летел за ними вслед
или они за мною. Трепет ока
все рос, как пропасть, - гулко и глубоко
и прогибался под ногою лед.
Со всех сторон дрожали и скользили
желанья, точно тени полохливые,
и лепетали длинные лотки
полузабвения. И память неостылая
еще пыталась уберечь тепло
ладоней, лиц, чтоб все, что позабыл я,
меня улыбкой сторожило на развилке,
чтоб сна не прерывалось естество…
Тот жизни сон весь звездами искрит.
О, дотянись до сновиденья дорогого
и лучезарно полыхнет дорога
и издали София заблестит.

Син — ще малий — вигулькував, як птах,
мала дочка — живіша од живої —
як перепілка з-за трави густої
скидалася, косматячи мій страх.
Я з ними був — летів за ними вслід
ачи вони за мною. Острах ока
все ріс, як прірва, — і гулка, й глибока
і прогинався під ногою лід.
Ковзалися, стеналися довкола
бажання, наче тіні полохкі
і белькотіли довгі лотоки
призабуття. І пам’ять несхолола
ще тужилася вберегти тепло
долонь і лиць, щоб усміхи забуті
на мене чатували на розпутті,
щоб не стихало сну метке живло…
Той сон життя озорено іскрить.
О, дотягнись до сніння дорогого
і осіянна спалахне дорога
і з далини Софія заряхтить.