372. Василь Стус. Вся жизнь сплошное ожиданье...

Вся жизнь сплошное ожиданье.
Смерть ненадолго оттолкнуть бы,
Чтобы почуять запах руты
И рухнуть в руту наудачу.
Со всех разлук – на обокрай
Отчизны – и мечты, и яви.
Злодеи, вам не покоряюсь.
Бывай, родная, прощевай,
Кохана. Медленно слова,
Что с тела мертвого летели,
Воспоминаньем душу грели,
Что, как тесина гробовая,
Окоченела навека.
Из плена что длиннее жизни,
Я упаду в тебя, Отчизна,
Твой пасечник и твой солдат.
О дни мои – роями пчел
Гудели смертно и медяно
И грели сердца жгучий пламень
По кладбищам живых могил.
Я есмь, Отчизна, как и ты, -
Еси на все века и веки.
И в моем крике рвутся реки
Безгрешной, точно пуля, мсты.



З ціложиттєвого ждання
ти   смерть   на   кілька   літ   відтрутив ,
аби   почути   пахощ   рути 
і в неї впасти навмання -
з усіх розлук -  на  обокрай
Вітчизни - і яви, і мрії.
Я не скорився вам, злодії,
вітаю, рідна, прощавай,
кохана. Забарні слова,
що з тіла мертвого летіли
і споминами душу гріли,
що, наче дошка гробова,
позаклякала на всевік.
З ціложиттєвого полону
паду в твоє, Вітчизно лоно -
твій пасічник і войовник.
О дні мої - роями бджіл
гуділи смертно і медяно
і гріли серце полум’яне
по цвинтарях живих могил.
Я єсьм, Вітчизно, як і  ти , -
єси на всевіки і віки.
Бо з мого крику рвуться ріки
цнотливої, як куля, мсти.