Передзимний сезон. Зарядили дощі без кінця.
Розцвіли парасолі, осінні квітки в кінці року.
І з дощами нудьга проточила стежки у серця,
обридала асфальт ненадійний і мокрий.
Ображається навіть обранець такого життя, -
«Вже не слід дурнувату про щастя писати казку,
чи новітню історію з безліччю болі, гріхів, каяття.
Нам не треба чужих, коли є і своїх під зав'язку!»
Але хтось поспішає і рветься до житла й тепла,
хтось твердить, як молитву, забуте вже ім'я.
Ну, я лиш дивлюся, як смутно течуть поздовж скла
всі штрихи дощові і самотності рими.
Ось тому залишаю нудьгою захоплений дім,
що розмитий дощами, окреслений ніччю,
щоб мене рятувала одвічна надія і віршик простий.
Лиш надія і вірш. Більше вже рятуватися нічим.
Нудьга
© Copyright: Петр Скорук, 2017
Свидетельство о публикации №117020401615
Свидетельство о публикации №117020401615
Рецензии
