Ми беззахисна громада?.. Сатиричним пером

Наш будинок – справжній вулик.
Як бджолиний рій дзижчить.
День і ніч у ньому люди
Не змовкають ні на мить.
Щось скрегоче, потім гупа,
Завиває, наче пес.
Хтось волає чи співає,
І стрибає до небес.
Десь на скрипочці виводить
Без упину вундеркінд.
А на бубоні колінця
Видає хмільний сусід.
Телевізори, гармошки,
Балалаєчка, кларнет...
В кожнім вулику-квартирі –
Мінісуверенітет.
«Я роблю, що забажаю,
В гаморі – вся благодать». –
За цим правилом живемо,
А на інших нам начхать?..
Розвалилися вкрай східці,
Не під’їзд – якийсь сарай.
Це – чуже... А винні ЖЕКи.
Все порушилось... Нехай!
Бездіяльна також влада:
Не слідкує за житлом.
Ми ж – беззахисна громада,
Хоч і мешкаєм гуртом.
Розписали діти стіни:
«Вася – Маня – секс– любов»,
Трохи нижче ще – «мудріше»:
«Больше дєла, мєньше слов...»
... У безвиході гадаєш:
Чи насправді це не сон?
Маячня та чортівщина?
Цирковий атракціон?
За зразок берем Європу,
Кричимо: «Йдемо вперед!»
І хоч «крутимо педалі», –
А ні руш велосипед!