Нарешті злива змінилась сонцем,
І кожен подих , і кожен крок,
І кожен погляд - в моє віконце,
Та все ж , від страху сплету оберіг.
Відчаю більш не дозволити жити,
Відкидати минуле немов ковдру зрання,
Знову тебе припиняти любити
І вірити в те , що тебе більш нема.
Це ніби з криги знімати скоринку,
Ніби без верхнього перед дощем.
Я перетворююсь в білу хмаринку,
До щирого дому щирим ключем.
Що ж ,навіть смута не спинить мій запал,
навіть у темні й жорстокі часи,
ніби дитя, видихаю повітря,
майже доросло сприймаючи дні,
від того напевно вони не гіркі.
фенiкс
© Copyright: Белочка 19, 2017
Свидетельство о публикации №117012109049
Свидетельство о публикации №117012109049
Рецензии