Сьогоднi

Давай посидимо, поговоримо про те, що хвилює сьогодні,
Про нинішнє, про минуле, про пірнання глибоководні,
Про зміни, про часу плин, про мудрість, про інтелект,
Про втрати і знахідки, про те, який вони мали на тебе ефект.

Не впускай тишу у голову, не пускай її у кімнату,
Не бійся стріляти у мене своїм недолугим надмірним матом.
Музику увімкни. Яку хочеш. Вибір лише за тобою.
Нехай сьогодні думки вилітають назовні юрбою.

Я хочу бачити втомлені очі твої сьогодні при світлі,
Хочу їх бачити, ще хочу щоб вдихала мене ти разом з повітрям.
Я хочу, щоб ти відчувала моєї зміїної дотик луски,
Хочу щоб холодної крові долинали до тебе відголоски.

Ти вже мене не боїшся, нутром страху смерть відчуваю.
Що менше боїшся, то більше тебе для себе я відкриваю.
Дивуєш мене, ох як дивуєш, здібна ти моя ученице.
Тепер я - безмежна свобода, тепер я вже не в'язниця.

Постав на паузу нас, озирнися на хвилину довкола,
Зрозумій, що ти вже давно розірвала замкнене коло.
Почуй себе, не бійся, якою страшною істина б не була.
Спочатку все буде в'язким і чорним, неначе смола.

Не бійся! Навіть якщо не зумієш її від себе відмити,
То зрозумієш, що з часом вона стане твоїм оксамитом,
Що завісами театральними довго буде тобі служити,
Опускатися буде тоді, коли хтось ніж у спину захоче встромити.

Вистава закінчується, коли опускають завісу,
Ти теж зможеш набридливих глядачів посилати до біса.
Не все на світі дочиста потрібно тобі відмивати,
Бо бруд може дуже добре оточення фільтрувати.

Ну скажуть, що ти - ненормальна. Хіба це новина?
Ти ж знаєш, що декого замовчати змушує лиш труна.
І стіни, й дороги, й дерева мають і очі, і вуха.
Історії вміють розповідати, дурні розпускають слухи.