Only lovers left alive

Здається, що таких, як ми, називають романтиками безнадійними.
Усі одружуються, дітьми світ наповнюють, з віком стають спокійними.
А ми? А що ми? Нам би про губи, розтягнуті в посмішці, вірш написати,
Нам би сьогодні жити життям, а завтра захочемо в нього грати.

Існуй! Просто будь! Будь Нагасакі, Хіросімою будь!
Я би з тобою була тут і там, та була б де-небудь.
Лиш би з тобою, лише б на тій самій планеті.
Лиш би з тобою! І байдуже, чи в палаці, чи у наметі.

Та ми і з палацом би впоралися, я навіть не сумніваюсь.
Мене б питали: “Навіщо тобі палац?”. “Я просто з кимось там граюсь”,-
Відповідала би я на примітивне питання,
Нерозуміння бачила би в очах, чула б глибоке зітхання.

Хіба вони знають, щось про безнадійних романтиків, про їх кохання?
Для них без білої сукні, без дітей наше життя - лиш страждання.
І нехай для них воно буде так, мені байдуже,
Бо яким би не був сірим день, коли чую твій голос, все стає райдужним.

Я буду рудою відьмою, ти будеш солдатом.
Хтось буде очима, хтось з автомата стріляти.
А потім зустрінемося і стрілянина припиниться,
Світ кудись зникне, і час призупиниться.