Воспоминания Статья в газету

"Село! I серце одпочине.
Неначе писанка село
зеленим гаем поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати.
Неначе диво…"

Згадалися слова великого Кобзаря лiТнього червневого вечора, коли виснажений, багатющий на вiковi технологii робочий день селянина тихо вiДходив у захiд сонця, а на змiНу йому приходила пора молодоi невгамовностi, пiсень i смiху.
На весiллi, що розпахнуло за стародавньою украiнською традицiею свою неосяжну щедрiсть – добротнi музики дивували тим, що озвучували не застарiлi мелодii
I ритми «там-тама», а грали i спiвали дорогi i милi серцю пiснi i мелодii.
До керiвника ансамблю пiдiйшов лiтнiй, але стрункий i статний чоловiк, щось тихо йому сказав. Оркестр замовк. На раз залунав вступ, а за ним – пiсня… Звучала пiсня спокiйно i тихо, але виконання ii було таким упевненним, лiричним i свiтлим, що, здавалось пiсня полонила все!. Гостi здивовано переглядались, вдячно посмiхались, пIдтримували Солiста. А вiн наче випростався весь,
очi засвiтились особливим блиском I дивились високо-високо, у якусь тiльки йому вiдому далечiнь… I здавалось, ще якась мить, I два могутнiх крила самобутнього таланту i природньоi обдарованностi пiднiмуть його над землею i понесуть у ту далечiНь, де на нього чекае його молодiсть з ii мрiями i надiями, визнанням
i славуою, чистотою помислiв i жадобою до життя, а ще iз жагучим бажанням дiлитись з людьми тим, чим так щедро його надiлила природа. А слухачi, наче оповитi вихором пiсенноi зачарованностi, подумки линули за Солiстом i мимоволi згадалося…
Рiк 1958. Чарiвниця природа разом з духмяним цвiтiннм нестриманноi весни дарувала людям черговий, казковий свiтанок травневого ранку. Молода, свiЖа поросль житнього поля iбуйне цвiтiння садiв омивалися зливами прохолодноi роси, готувалися до зустрiчi з Сонцем. Здавалося все було звичайним, буденним.
В цю пору в селi завжди встають до схiД сонця. Звiсно – весняний день рiк годуе! Але ще з малечку усвiДомлюеться непохитне – удосвiта йдучи до роботи
i скотарI, i доярки, i механiзатори розмовляють напiвголосом. Саме так!
Аби не порушувати вiкових традицiй i передсвiтанковоi гармонii у природi.
Право ж повного голосу в цей час належить тiЛьки першим пiвням. Так було,
так е, i так було завжди. Але проходячи повз гараж невеликого автопарку, вiдяуваеш: «Щось не так!». Щось виходило за межi вiками звичного, за межi природньоi гармонii, за межi раз i назавжди усвiдомленного людьми! Так!
Щось у цей ранок порушувало звичний ритм наближення сходу Сонця! Вслухаючись разумiеш – порушником передсвiтанкового спокою е надзвичайно чиста i спокiйна, неголосна пiсня. Одна мелодiя змiнювала iншу i ось уже: «Встали роси на покоси, засвiтилися навколо! Там дiвча ходило босе, бiЛу нiЖку прокололо…» Цi слова, оздобленi чарiвнiсттю Виконавця настIльки захопили випадкових слухачiв,
що здавалося Всiм, хто своею присутнiсттю приймав участь у цьому житестверджуючому дiйствi, коли все живе так i лине до сонця, воно запамяталось назавжди! Спiв продовжувався. Аж раптом ритмIчно запрацював двигун автомобiля. Самоскид тихо викотився з автопарку i розтанув у туманi передсвiтанковоi тишi. У той свiтлий травневий ранок Спiвак ще не знае, який злет чекае на нього згодом, як багато рокiв ведучi на концертах рiзних рiвнiв будуть ще i ще раз
на «бiс» оголошувати: «Спiвае Володимир Немчик!». I вiн спiвав! Спiвав, можливо сам того не розумiючи, що даруе людям не просто хорошу пiсню, а втраченним повертае надiю, мрiйникам даруе майбутне, а черствих закликае до почуттiв. Почуттiв чистих, глибоких, здатних змусити переглянути минуле I повнiсттю вiддатись майбутньому. Вiддатись, як то кажуть: «ВО БЛАГО»…***
Ось так, без галасу i фонограм, без спонсорiв спiвав Володимир.
i ранками слухали його пiснi з кабiни невтомного самоскида жайворонки при сходI сонця i невгамовнi соловi при його заходi… В цей час всiм – i знайомим i не дуже, близьким i далеким було зрозумiло – спiвае СИН! i батько Володимира, старий Немчик – скупий на розмови, а тим бiльше на похвалу, в таких випадках говорив хитро усмiхаючись у рiденькi вуса: « Мiй Володька спiвае!» i нiчого
не було дивного, що кожен концерт художньоi самодiяльностi закiнчувався мiнiконцертом Володимира Немчика… Само небо схилялось до обрiю в знак вдячностi… А Володимир дарував, вIддавав людям все до крихти, наче вiДчяував щось невiдоме нiкому…*** Скiнчилася пiсня! Замовк спiвак. Закiнчена пiсня потребувала продовження, але всi на весiллi розумiЛи, що навiть прекрасне не може продовжуватись нескiнчяенно. Це був останнiй раз, коли довелось чути виступ Володимира Немчика. Не стало Спiвака! Та ба! Навiть час, та природнi катаклiзми не здатнi стерти з памьятi свiтлий образ Спiвака, заглушити його пiсню, даровану людям. I хто б i що б не говорив з цього приводу, хчеться закiнчити це невеличке оповiДання словами з популярноi пiснi ледь перефразувавши слова: «А вiн посмiхнувся, красивий i сивий, як доля! Зiтхнув полегенько i тихо пiшов за межу!» I якщо вдалось Спiваку (а це напевно!), заспокоiти, чи зцiЛити чиюсь душу, то з упевненнiстю можна сказати,
що прийшовши у цей свiт, Володимир виконав свою мiсiю.
i залишилась його пiсня, залишився слiд у життi, а ще глибока людська вдячнiсть I память…

*** замiсть епiлогу:
Всього два эпIзоди – ранок i вечiр. Початок I кiнець. А Мiж ними – життя.
Якщо вiРно, що iсторiю творять особистостI, то чIльне мiсце в цьому належить
i Володимиру Немчику, тому що шофер на селi – це поняття цiлодобове…
Якщо е на селi люди, котрим це на завадило б знати, то е на селI люди, которим це не слiд забувати!
Та це вже зовсiм iнша iсторiя…»

Виктор Драчук