***

В одному класі 10 літ навчались,
В гурті однім мужніли і росли,
Ми разом грались,із гори катались.
Ну,словом,завжди друзями були.
    Святе дитинство...Світлі мрії наші...
    Коли усе навколо ніпочім.
    Тебе ж мої подружки в шостім класі
    Чомусь(?!) нарекли женихом моїм.
А памятаєш,взимку ми збирались
У теплій хаті в дивні вечори?
Вели розмови довгі,сперечались,
Відклавши алгебру до пізньої пори.
    Про дружбу вірну і кохання вічне,
    І про основи,принципи життя,
    Людей великих і непересічних,
    Про те,яким ми бачим майбуття.
Тебе ми слухали з захопленням дитячим,
Бо ти завжди таке розповідав,
Щось мудре,надтаємне однозначно,
Про що ніхто із нас іще не знав.
    Часом, бувало,смуток уловивши,
    В моїх очах,питав:"Ну,розкажи,
    Та тільки правду,не хитри,як завше,
    Бо наскрізь бачу,що в тебе в душі".
А я додолу очі опускала,
Щоб ти у них,бува,не прочитав,
Який то скарб я від усіх ховала
Так,щоб ніхто не відав і не знав.
    Неправду ти казав,тепер я знаю.
    То хвастався,що все про всіх, мов, знав...
    Бо я жила і дихала тобою...
    А ти цього зовсім не помічав.
Спливли роки,як та вода рікою.
Щось здобули ми,щось - не зберегли.
Та назавжди лишилися зі мною
Оті найкращі наші вечори.