Кожному городу нрав и права...

Кажуть: «Кожному городу – нрав и права!»
I що «Мае усяка свiй ум голова»
А i ще «Що ми кожен тай сам собi – цар»…
То ж невже за для цього страждав наш Кобзар?

А чи кожне е слово його – не про нас?
I чи може неправий у чомусь Тарас?
А чи ж ми схаменулись i на довгi вiки
Вже вiд зла вiдсахнулись I живем залюбки?

А чи може кайданiв замало рвалось?
Чи шануемо матiр, чи чомусь ще вчимось?
А чи може неситий вже виорав дно?
А чи може вже заздрiсний не зазира
за край свiту чужого I не тягне добра
вiд убогого люду, що останне «здае»
i в нестямi з облуду щодень божий пье?

А чи ж кровi замало людськолi лили,
здобуваючи волю? А чи мирно жили?
I добра научались в продовж сотень лiт?
А чи може потрiбен Новий заповiт?

Бо ж кривавIв Славутич вiд своiх берегIв!
i збулося все те, що Тарас заповiв!
i текла кров сто рiками в синi моря,
Украiно моя! Безталанна моя!

А невже задля того Тарас заповiв,
Щоб народ розгубив, щоб народ загубив?
Розтрощив i зневажив, i жбурнув в небуття?
i невже з цього виру нема вороття?

А на плечi праправнукiв знов прокляття
Поки третi пiвнi не сполохають нiч?
Та чи ж буде кому закликати на Сiч?
А чи знов Чигирин оповiсть зiбрання?
А чи знов Колiiвщина, – потiм - рiзня?
I на вила брат- брата, та й попалять «мости» -
Боже мIй милосердний, нерозумних – прости!

Бо ж кривавIв Славутич вiд своiх берегIв!
i збулося все те, що Тарас заповiв!
i текла кров сто рiками в синi моря,
Украiно моя! Рiдна Ненька моя!

Я на схили Днiпра в надвечiрьi iду
i з похмурим Тарасом розмову веду:
«О, Тарасе, ты мудрий! Чи порадь, чи навчи,
Щоб не жили онуки, як ми – плачучи!
Плачуть бiднi й багатi, плачуть добрi i злi!
навiть тi, хто при владi на квiтучiй землi?
Плачуть тi, хто немае, плачуть тi, в кого е,
А орел Прометея, як клював, так I клюе!
I по рiднIй землi кров Цiлюща тече,
А шматоване серце i болить i пече.

За знедоленi сльози I сум матерiв!
За ганьбу i заслання батькiв-злидарiв,
I за голоду злого нелюдський тягар!
За скалiчену пам,ять, за страшний Бабiй яр!
За палаючи храми, за зотлiвшi хрести…
Боже мIй милосердний, нерозумних – прости!

Не для себе прошу, за онукiв – прости!
Бо хIба ж вони виннi, що блакить оченят
не вбачае мiж нами а нi Божих ягнят,
а нi божого люду…Де ж ви, людоньки? гей!
i чому не дбайливi до своiх дiтей?
Бо ж невiгласи влади – молодi i старi
вiд блюзнiрства i вади, хто в душi – злидарi
Булаву i Бунчук осквернили в ДнIпрi
Бо дають хабарi i дають хабарi,
I готують для пекла увесь бiлий свIт…

То невже ж нам потрiбен «новий» заповiт?
Щоб iзнову вставати I сокиру гострить,
щоб Чорнобильську землю Ще й i кровью полить?
То якою ж ти станеш, рIдна земле моя?
Украiно моя! Безталанна моя!

О, Украiнська Прип,ять! Защо води твоi
отруiв сатана та його холуi...
Ти несеш у Славутiч гiркоту своiх вод
I напьеться ж до слiз твiй  терплячий народ.
I кривавiв Славутич вiд своiх берегiв
I збулося все те, що Тарас заповiв...
I лилась кров сторiками в синI моря
УкраIно моя, рIдна ненька моя!..

I ревiв Днiпр широкий, i вiд болю стогнав!
А безжалiсний вiтер над степом шмагав
i вербу одиноку чимдуж шматував,
i карав безутину безвинно карав.
I Тарас одинокий похмуро стояв
I у вiдповiдь грiзно з натяком мовчав…
Вiднiмали ж бо  мову,
а було i таке...
А "шпiцрутен" - те слово картаве й гидке
Плечi краяло в клоччя на кривавi стрiчки
I страшне кровоточчя наповняло рIчки,
I неслося сторIками в синI моря.
Ось чому ти засмучена, земле моя!
УкраIно моя! Синьоока моя!
Кароока моя! Чорноброва моя!

Понад десять столIть з перебитим крилом...
Хоч i стомленим, але вIдкритим чолом!
За нелюдськII  чвари у полон Вас брали
печенiги й хазари у неволю везли.
I збiгався увесь Чорноморський базар
Коли йшов з УкраIни синьоокий "товар"...
А Славутич мIж тим все чимдуж червонiв!
Вiд своiх берегiв, вiд чужих берегIв!
I столiття томилася в каймах земля
РIдна ненько моя! Украiна моя!
I все глибше на сходi заходить Зоря
i течуть повнокровними рiки в моря!

О, Тарасе, Тарасе!
То ж порадь, не мовчи!
Що ж зробити, щоб люд наш жив не плачучи?
Щоб смIявся i мрiяв,
щоб i мав i хотiв!
Щоб ще й кожен I з нас
При життi ще й пожив!
А "Буняк" нерозумних у новий Вавилон!
ПIд Хрестове знамення... Пiд единий закон...

Бо ж грабують ВкраIну, невIгласи-пси!
Розпина, наче Гонту, та здирають паси"
А каменяр злу криницю як товк, так I товче...
i тече кров сторiками, й справдi тече!...

Хто ж ми родом I звiдки? Що е наша земля?
I чому закривавленi нашi поля?
I затьмарився думами весь бiлий свiт.
Наче лиха вiщуе «новий» заповiт?
Бо ж ховали та вставали i кайдани рвали!
i вражою злою кров,ю волю… поливали!
Та кровавая воля не для тих – кому жить!
А навiщо вона й тим, хто прахом лежить
у гробах безiменних… О свята простота!
Все забудуть живi, не поставлять й хреста!
I покрие могили глухий буйноцвiт…
То невже ж нам потрiбен «новий» заповiт?
То невже ж нам потрiбен «новий» заповiт?...

Виктор Драчук