Васыль Симоненко Поклонюсь я земле

Васыль Симоненко «Поклонюсь я земле …»
(перевод Владимира Туленко)

Поклонюсь я земле, и скажу ей: «Спасибо!», -
Что дарила тепло, извиваясь у ног,
Что конца ей не будет и присно, и ныне,
Что у нас уже есть сотни новых дорог.

Моя нежность к тебе всем ясна, безусловно,
Ты сама, как святыню её бережёшь.
Я сегодня к тебе, словно раб, не прикован,
И холодных цепей тех уже не найдешь! 

Ведь они по рукам и ногам повязали,
На мечту мою раннюю прочно одели хомут.
Как решёткой тюремной для общества стали,
В казематах проходом, что к смерти ведут.

Я, подавленный ними, не видел небесного света,
Ими сдавленный я умирал безвозвратно во мгле.
Каплю малую брал, находя её где-то
В неизменно так щедрой родимой земле.

А они перерыли, порезали груди,
Не давали явиться на свет доброте.
То, что было, того, уверяю, - не будет.
В жизни вечной  …   мгновения те.

Лентой яркой, цветастой из радуг весёлых,
С белым бантиком чистых больших облаков,
Ты стоишь, и, как девушка, кубок подносишь,
Наполняя зелёным нектаром нас вновь.

Напрягла свои мышцы – и треснули узы,
Пали цепи тогда, дав свободой дышать,
Чтобы шёл по дороге с природой в союзе,
Зачерпнув сил из недр, ускоряя свой шаг,

Чтобы мысли мои вырастали в хлебах без ошибок,
Чтоб любовь расцветала пыльцою в житах. 
Передам я земле и скажу ей сыновье: «Спасибо! 
Будь бессмертна в своих ты великих делах!»


*****
Василь Симоненко «Я вклонюся землі …»

Я вклонюся землі і скажу їй:
— Спасибі,
що мені ти прослалася, тепла, до ніг,
що не кінчилась ти на дідівській садибі,
але ринула вдаль тисячами доріг.

Легко ніжність мою голубину збагнути,
ти сама, як святиню, її бережеш:
я сьогодні до тебе уже не прикутий
ланцюгами холодних безжалісних меж!

Це вони мені руки в’язали і ноги,
це вони мою мрію тримали в ярмі.
Ніби ґрати, вони обступали дорогу —
коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

Я, пригнічений ними, не бачив неба,
я, задавлений ними, конав у імлі,
клаптик щедрості брав я у тебе —
у незмірно багатої мами-землі.

А вони ж і тобі перекраяли груди,
не давали прорватись твоїй доброті.
Це було, моя земле, цього вже не буде
у моєму й твоєму довічнім житті.

У кісниках барвистих із райдуг веселих,
з білим бантиком чистих, замріяних хмар —
ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,
щедро ллєш в наші душі зелений нектар.

Ти напружила м’язи — і тріснули межі,
і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,
щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,
зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,

щоб думки мої пахли у білому хлібі,
щоб любов моя квітла пилком на житах.
Я кажу тобі, земле:
— Синівне спасибі!
Будь безсмертна
в своїх трудівничих літах.