370. Василь Стус. Струхлявели коренья и душа...

Струхлявели коренья и душа
сызмлада трухнет. Потому наверно
так непомерны стали лет провалы
и уж межа себя переросла,
чтоб вынести предвечное влеченье
по варикозным венам многолетья.
И, может быть, пролёг чрезмерный отступ,
чтобы из тысячи твоих былых подоб
узнать первейшую, которая господним
высоким зовом к миру пробудилась.
И коридоры памяти глухие
деяний темные скрывают анфилады,
уж кажется, что ветхое желанье
разбито в прах усилий медяками,
уже слепых от долгих ожиданий,
уже глухих от горестных молитв,
уж слабых непомерностью надежды,
какая глудами летит с небес
и нас доистребляет. Мир же - сбоку
стоит, красою будто зачарован,
и грустно-грустно смотрится сквозь нас,
своих детей, младенцев неразумных.
И бьёт крылом встревоженно Беда,
и див кричит, тьму устрашают совы,
тонкоголосит девушка трипольская,
и крошит искры черный мезолит.



Коріння струхлявіло і душа
відзамолоду трухне. Бо напевне
вже завелике стало літ провалля,
і вже межа себе переросла,
щоб винести бажання предковічне
по варикозних венах многоліть.
І, мабуть, пролягла надмірна відстань,
щоб з тисячі твоїх старих подоб
пізнати ту, найпершу, що господнім
високим голосом у світ збудилась.
І коридори пам’яті глухі
ховають вчинків темні анфілади,
аж видається, що старе воління
розбите мідними грішми зусиль,
уже осліплих від маруд чекання,
уже оглухлих від сумних молитв,
уже слабих од надміру надії,
котра грудками падає з небес
і нас донищує. А світ — ізбоку
стоїть, красою ніби зачарований,
і сумно-сумно дивиться крізь нас,
своїх дітей, малих і нерозумних.
Та б’є крильми сполохана Біда,
і див кричить, пітьму страхають сови,
тонкоголосить дівчина трипільська,
і креше іскри чорний мезоліт.