Було, колись, роса лежала,
У терміни, що й ті лягли,
І підіймалась й знову впала,
Лиш обійняти не могли.
Її, як бачите, не гріє,
Забрало сонце її босим,
Глибокий сміх його жорніє,
І білий світ порізав коси!
Роса мовчала у засланні,
На догорілих квітах жита,
Блиснула в сонях на прощання,
І зникла, як примара літа!
Тих вуст торкався лишень вітер,
Криштально-чистая лягла,
Від ранку дітись було ніде:
Від сонця, променів, тепла!
29.12.16.
Роса
© Copyright: Катя Александровская, 2016
Свидетельство о публикации №116122909995
Свидетельство о публикации №116122909995
Рецензии