365. Василь Стус. А в тридцать лет ты только народ

А в тридцать лет ты только народился,
Чтобы постигнуть: мертвый ты еси
И мир весь мертв. И нету никого
Вокруг. Лишь ты один. И  - мертв еси.
Ну разве что: запретное пространство
Живого духа именует смерть
Подобьем жизни. Это – лишь вначале.
А дальше – убиением. Однако
Природа учинит расправу проще.
Ведь плоть твоя повреждена  до жизни.
И дух  твой извращен уже давно.
Пренебрегаю индивидуальностью -
Наследием исконным лет лихих.
Итак – ступай назад. И что есть силы
Шагай назад. Ведь жизнь есть только там –
До нарождения. Из мира имитаций –
Вползи же в каждую из выменянных шкур.
Шагай назад – в рожденье возвращайся,
Где счастье тупости, и смрадности, и тьмы,
И там твори свой рай. Там так и надо:
Коль человеки спать должны – то, значит, спят,
Слова какие-то лепеча спросонья.
Земля укрылась панцирем, как будто
Оглохшая, седая черепаха,
А ты на ней как малая букашка,
Что хочет мир упрочить на волне.
Ну что тут скажешь, молодеет смерть.


У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі. І нема нікого
окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.
Хіба що так: недозволенний простір
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далі вже — й убійництвом. Проте
природа розправляється простіше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.
І дух тобі спотворили давно.
Поневажаю індивідуальність —
справіковий набуток лихоліть.
Отож — бреди назад. І скільки сили
простуй назад. Бо тільки там життя —
ще до народження. Із світу імітацій —
вповзи у кожну з вимінених шкур.
Простуй назад — в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду і тьми,
і там витворюй рай. Там так і треба:
людина має спати — отже, спить,
белькочучи якісь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглохла черепаха,
а ти на ній, мов кузочка мала,
що творить сталий світ на збіглій хвилі.
Нівроку, відмолоджується смерть.